– Добрий день! Я за оголошенням щодо кімнати!
На порозі квартири, де мешкала Жанна Іванівна, стояла справжня “сіра мишка”: одягнена в якісь потерті джинси, застирану футболку, на ногах в неї були досить поношені кросівки, а в руках вона тримала сумку, яка теж особливою новизною не відзначалася. Світле хвилясте волосся було зібране в простенький хвіст. На обличчі не було жодного відтінку косметики. Єдине, що могло привернути до неї увагу – це очі. Величезні, сині і ясні…
Пильно подивившись на дівчину, Жанна Іванівна кивнула головою: “Заходь!”
– Отже, дорога моя, електрику не марнувати, воду не лити, економніше, зрозуміло?! І щоб чистота була! І жодних гостей! Запитання є?
Дівчина посміхнулася і кивнула головою: “так, добре!”
– Покладлива – подумала Жанна – Велика рідкість в наш час… Відразу видно, із села приїхала.
З подальшої бесіди з’ясувалося, що дівчину звати Ліза і вона справді прибула з села, де у її родини є власна ферма, а сама вона приїхала вчитись на ветеринара.
– Зрозуміло! Свиней лікуватимеш! – підсумувала Жанна Іванівна.
Ліза навіть не показала тіні образи, лише усміхнулася: – І свиней, і корів, і коней, а також котиків, собачок – усіх! Адже тварини теж хворіють.
– Ну так, ну так! Тут людей нікому лікувати, зате свиней – будь ласка! – щиро обурилася жінка.
***
У цілому, квартирантка справляла на Жанну приємне враження: скромна, ненагла, тиха, слухняна, акуратна, порядок у квартирі наведе, їжу собі приготує та ще й господиню пригостить.
Особливо Лізі вдавалися млинці: апетитні, тонкі, як папіроси, з дірочками і рум’яні. Жаннина рука сама тягнулася за такою стравою! Ці млинці були просто чудом кулінарного мистецтва: вони одразу танули прямо у роті, не встигавши долетіти до шлунка.
Жанна Іванівна і Ліза, можна сказати, навіть подружилися, і іноді коротали вечори за чашкою чаю.
І все, напевно, у них склалося б добре, і Ліза спокійно закінчила б свій університет, проживаючи на орендованій квартирі у Жанни Іванівни. Але тут після піврічної вахти повернувся з Півночі син жінки – Михайло. Міцний молодий чоловік, можна навіть сказати – красень (“весь у батька” – зітхала його мати).
Сама Жанна Іванівна любила називати улюбленого синочка на французький лад «Мішель». Сам молодий чоловік від такого звертання кривився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж усе-таки».
Треба сказати, що виховувала вона сина сама, і, мабуть, з цієї причини вважала його своєю власністю.
Ймовірно, тому, факт, що її Мішель мило розмовляє з квартиранткою на кухні і з апетитом поглинає її млинці, вверг Жанну в шоковий стан. І добре б тільки млинці! Цей «паршивець» попутно ще й закохано дивився на цю «господиню». Жанна Іванівна від цього відкриття посивіла на місці.
– У мого сина зовсім немає смаку! – жахлива думка майнула в голові у синовласниці.
***
З цього самого моменту Жанна квартирантку свою зненавиділа: і підлоги вона тепер мили не так, і говорила не так, і навіть млинці тепер здавалися не такими смачними. А найбільше Жанну лякав той закоханий погляд, яким її синочок, її кровинка дивився на цю «бліду блекоту», «селянку з обори»…
– На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! – обурено думала вона, ночами давлячись сльозами у подушку.
– Змія, змію ж на грудях пригріла! – ридала вона у слухавку, ділячись бідою зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою жінкою у віці, Іриною Вікторівною.
– Я думала, що на цю бліду поганку Мішель і не гляне! Тому до дому й пустила! А вона оченята підвела, волосся розпустила і млинцями його причаровує!
Ірина вислухала подругу, поохала, поахала і висловила свою авторитетну думку:
– Ой, дивись, Жанна, як би вона твого сина не причарувала! Цими словами Ірина підлила масла у розгораючийся вогонь ненависті й непорозуміння, довівши тим самим подругу майже до серцевого нападу.
Не те, щоб Жанна вірила в такі речі, як привороти і відвороти… усе це вона називала “мракобіссям і дикістю”, просто сама
думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, звела жінку з розуму.
Цілими днями вона тепер сушила голову, думаючи, що ж робити і як відвадити сина від цієї “селянки”. Але, природно, показувати себе неввічливою і виставляти дівчину за двері не збиралася. У всякому разі тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина і він, ще чого доброго, поїде від неї.
– Ні-ні! Треба діяти хитріше, треба навпаки, якимось чином виставити цю дівку в непривабливому світлі, щоб син відвернувся від неї.
***
Жанна Іванівна кілька днів поспіль думала, як би відігнати сина від квартирантки.
Та ж ходила собі, як ні в чому не бувало, пекла свої млинці, варила борщі і робила вигляд, що не помічає свердлячого погляду Жанни. Лише одного разу запитала:
– Жанно Іванівно, Ви випадково не хворієте? Щось Ви якась сумна і бліда… І нічого не їсте…
– Все в порядку! – пробурчала собі під ніс Жанна і зникла у своїй кімнаті для обдумування подальшого плану знищення “нахаби”. В голові що тільки не проносилося… Була навіть думка отруїти нахалку. Але Жанна одразу ж перехрестилася: – Прости, Господи! Гріх-то який на думку прийшов.
Поки Жанна Іванівна думала, Михайло одного разу прийшов додому з каблучкою і з квітами і зробив Лізі пропозицію! Від цього Жанна Іванівна зовсім втратила контроль над собою і, що називається, “злетіла з котушок”.
– Навіть перед матір’ю не посоромився, паршивець! – знову обурено плакала вона всю ніч у подушку – Він мене ні в що не ставить! Він любить лише цю дівку!
Жанна зло витерла сльози і підійшла до вікна… повернулася, і раптом, погляд її впав на столик біля ліжка. Там лежали її сережки зі смарагдами. Сережки старовинні, ціни немалої. У спадок їй дісталися від матері, а тій від її матері… Вона згадала з яким захопленням Ліза завжди дивилася на сережки і захоплювалася їхньою красою.
– Ну я тобі покажу! – зло прошепотіла Жанна, рішуче схопивши сережки, загорнула їх в носовичок і сунула їх у свою сумку.
По правді кажучи, вона тоді взагалі погано розуміла що робить і як діятиме далі.
***
Вранці Жанна прокинулася в хорошому настрої, сьогодні вона мала намір вигнати цю селянку з дому. Назавжди.
Вона вийшла до сніданку, приторно усміхаючись…і намащуючи собі на хліб вершкове масло, звернулася до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки зі смарагдами, щось ніяк не знайду…
– Мамо, та навіщо вони мені? Що я дівиця-красуня, чи що? — здивувався Михайло.
Тоді Жанна Іванівна з усмішкою повернулася до Лізи: – А ти не бачила мої сережки?
Ліза густо почервоніла, одна лише думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, змушувала її губитися, ховати очі і плакати.
– Я нічого не брала! – тихо сказала Ліза, давлячись сльозами.
– Ну, що я казала?! Це вона! Привласнила мої сережки і відправила їх своїм бідним родичам у село…..
– Але мої родичі зовсім не бідні – заперечила дівчина – І ми ніколи не брали чужого! Навіщо Ви так?
– Це ти навіщо так? – негайно поверни мені мої сережки і забирайся звідси.
– У мене немає нічого Вашого…Можете навіть поліцію викликати!
– Та що толку їх викликати, вони давно вже у твоїх рідних!
Жанна вже остаточно втратила контроль над собою і зривалася, як у прірву каталася все нижче і нижче, не в силах зупинити потік бридких слів на адресу дівчини.
– Мамо, ти що таке кажеш? Ліза не могла такого зробити! Ти, напевно, просто забула і сама кудись поклала.
Вони всі утрьох ретельно обшукували квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку і звідти не випав носовичок з сережками.
Чоловік так і завмер з знахідкою в руках.
– Як ти могла, мамо? – тільки й міг він сказати, дивлячись на матір очима, повними розчарування.
– Я просто помилилась, синочку, розумієш, я забула! – намагалася схитрувати Жанна Іванівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була огидна! Ми з Лізою йдемо на зйомну квартиру – заявив Михайло.
– Почекай, ти ще хлібнеш з цією дівкою горя! – закричала Жанна Іванівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, узяв Лізу за руку і повів її з дому Жанни Іванівни.
Вони зняли квартиру, одружилися і були цілком щасливі разом. А одного разу Михайлу зателефону
вала Ірина Вікторівна.
– Міша, мама твоя в лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе побачити…
Ліза, дізнавшись про те, що свекрові погано, одразу ж почала збиратися, зробила їй парові котлетки, зварила курячий бульйон з пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Міша до матері не пішов, пославшись на зайнятість.
***
Коли Ліза з’явилася на порозі її палати, Жанна Іванівна заплакала. Вона так сподівалася, що син прийде, а прийшла та ненависна дівка, яка зруйнувала її життя, відібрала найдорожче.
– Ну, чого Ви розболілися, мама? Ось, поїжте, ось бульйончик, пиріжки… – говорила Ліза. – Хочете, я Вас з ложечки погодую, поки гаряче.
– А Мішель чого ж не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала Жанна.
– А Міша дуже зайнятий на роботі…
Жанна Іванівна зрозуміла і кивнула головою та заплакала…
– Пробач мене, Лізочко, я так перед тобою винувата…Поверніться додому, мені дуже погано без вас…
– Ну про що Ви говорите, мама, ні в чому Ви не винуваті, просто помилилися, забули і засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Жанні Іванівні: – Хороша у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Жанна усміхнулася – Так, хороша!
Коли Жанна Іванівна одужала, з лікарні її забирали Михайло з Лізою разом. Вони так і жили втрьох у квартирі Жанни Іванівни, поки Ліза не закінчила вчитися. А потім вони всі разом поїхали на ферму, до батьків Лізи. Дім там великий, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Жанні Іванівні так сподобалося на фермі, що вона тепер про місто і чути нічого не хоче. Тим більше, що у молодих народився хлопчик, Сашко, в якому всі душі не чають. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло командує фермерським магазином, Жанна Іванівна всю свою увагу присвячує маленькому Сашкові.
Тепер часто від неї можна почути:
– Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!
Ось бачиш, як буває!.
