Молодець, Соломійко. Знайшла свою долю…
Соломія була найтихішою з усіх гостей на святкуванні Оленчиного дня народження. Дівчата вчилися разом у коледжі у Львові. Олена запросила всіх, хто міг прийти, але більшість подруг розїхалися на вихідні по селах. Скромна і соромязлива Соломія все ж вирішила прийти.
Адже вона нікуди не ходить, а їй теж недавно виповнилося вісімнадцять, як і Олені. Але свій день народження вона відзначила лише в колі родини з батьками, дідусем і бабусею.
“Ось і виходить: святкування і в пять, і в вісімнадцять однакове,” зітхнула вона.
Любила рідних, але… Коли ж настане той день, коли вона почується дорослою? Коли хтось помітить її ніжність, ту тиху красу, що ховалася за окулярами і скромними сукнями?
Соломія мріяла про кохання, але соромилася навіть думати про це. Вона не була такою сміливою, як Оленка чи її найкраща подруга Маряна. Ті фарбувалися, носили модні речі, іноді навіть занадто сміливі, за що їх лаяли викладачі.
А Соломіїн гардероб складався з речей, які підбирала мама, а бабуся постійно вязала їй светри. І ображалася, що онука мало їх носить.
Але як можна вийти на вулицю в цих старомодних светрах? Тільки вдома, та й то взимку…
Того вечора в Олени зібралися одногрупники близько десятка дівчат і хлопців. Коли вечеря скінчилася і почалися танці, Соломія непомітно вийшла із квартири та сіла на лавку біля підїзду.
Ніхто навіть не помітив, що вона пішла.
Дівчина соромилася незнайомих хлопців. Хоча, навіть якби й не соромилася на неї все одно ніхто не дивився. І саме це боліло найбільше…
Вона глянула на годинник.
“Треба йти. Мама вже, напевно, хвилюється,” подумала Соломія. “Обіцяла ж не затримуватись…”
Раптом із підїзду вийшов хлопець. Не з гостей Олени. Він сів на край лавки і сумно подивився на вікна на другому поверсі, звідки лунав сміх і музика.
Ти звідти? несподівано звернувся він до Соломії. Вона мовчки кивнула.
Ну, і як там Оленка? Гуляє? запитав він, і в його голосі відчувалася туга.
Соломія набралася сміливості:
А… що? Хіба не чути? Так, веселяться…
Ну, звісно. Це ж день народження, зітхнув він. А я свій… навіть не відзначав. Чай із тортом у колі сімї ніби малому.
Соломія здивовано підняла брови.
У мене теж так… Ти її друг? вона кивнула на вікна.
І так, і ні. Хотів би, але вона мене не помічає. Навіть на свято не запросила. А ми ж сусіди! Вона ж бачить, як я до неї ставлюся…
Хлопець замовк. Соломія зрозуміло зітхнула, а потім раптом видихнула:
Не переживай. Я теж все це відчуваю. І що? Ніхто не помічає. Ось пішла і ніхто не звернув уваги. Неначе мене взагалі не існує…
Та ну, спробував він її підбадьорити. Хоча… Ти права. Бувають такі люди. Як ми з тобою. Невдахи…
Не невдахи. Просто непомітні. І в цьому є свобода.
Думаєш? він здивовано подивився на неї. Мене, до речі, Богданом звати. А тебе?
Соломія.
Вони ще трохи посиділи, слухаючи музику з вікон. Можливо, кожен із них таємно сподівався, що Олена вигляне і запросить їх назад, у світло, у веселощі. Але ніхто не покликав…
Приємно було познайомитись, тихо сказала Соломія, але мені час. Обіцяла мамі…
Давай я тебе проведу. Хоча б до зупинки.
Вони пішли через парк, розмовляючи. Богдан раптом відчув, що його слова викликають у дівчини румянець, що їй приємна його увага. Він почав жартувати, розповідати смішні історії лише б почути її сміх.
Підійшли до зупинки. Соломія подякувала і прощалася, але Богдан чекав, доки вона не сяде у трамвай. Вона навмисне пропустила перший, щоб затриматись ще на хвилину…
Сівши у вагон, вона махнула йому рукою, ніби вони знали одне одного сто років.
А він стояв на зупинці, не в змозі піти. Ніби зачарований цим милим поглядом, цими ямочками на щоках…
Наступного ранку він прокинувся з однією думкою:
“Треба знайти її знову!”
Він прибіг до Олени, коли та ще спала.
Що тобі?! буркнула вона, відчиняючи двері.
Мені потрібен номер твоєї одногрупниці. Вчора вона була у тебе. Вона дещо залишила…
Якої ще одногрупниці?
Соломії.
О, цієї тихоні? Олена здивовано підняла брови, але дала номер.
Богдан ніби крила виріс!
Вечором він подзвонив. Запропонував морозиво. І вона погодилася так легко, наче чекала цього дзвінка все життя…
З того дня вони не розлучалися. Кіно, прогулянки, подорожі.
Через два роки вони одружилися.
Молодець, Соломійко, казала бабуся. Знайшла свою долю
