— Віть, пробач мене, — промовила вона, і голос у неї був інший — спокійний, але якийсь незнайомий. — Я не могла інакше.
— Це ж неможливо! Ти з глузду з’їхала, Оленко! — Віктор шпурнув на стіл зв’язку ключів, вони дзенькнули об керамічну вазочку з печивом. — Наталка ніколи б так не вчинила! Вона б обов’язково подзвонила!
— А я тобі що кажу?! — Олена Петрівна зірвалася з дивану, хустка зісковзнула з її сивих волосся. — Вчора ввечері пішла до аптеки за твоїми таблетками від тиску, і все! Ніби крізь землю провалилася! Я всю ніч не спала, по лікарнях дзвонила, у поліцію заяву подала!
Віктор важко опустився у своє улюблене крісло, пройшовся долонями по обличчю. Дружина сестри завжди була нервовою, але зараз вона виглядала зовсім погано — очі червоні від безсонної ночі, руки тремтять.
— Олю, заспокойся. Може, вона до подруги зайшла? Пам’ятаєш, як минулого місяця у Тетяни Петрівни онук захворів, так Наталка всю ніч із нею просиділа?
— Я вже скрізь дзвонила! — схлипнула Олена. — І до Тані, і до Марії із сусіднього під’їзду, і до Ірини з роботи. Ніхто її не бачив! Вікторе, вона ж ніколи без попередження не зникала!
Це була правда. Наталка Сергіївна, сестра Віктора, жила розміреним, передбачуваним життям. О сьомій ранку — сніданок, потім робота у дитячій поліклініці, де вже двадцять років працювала медсестрою. Ввечері — покупки, приготування вечері, телевізор. У вихідні — прибирання, прання, іноді візит до Олени Петрівни на чай та обговорення сусідських новин.
— А в аптеці питала? — Віктор підвівся, підійшов до вікна. На подвір’ї грали діти, і це чомусь здалося йому дивним. Я вони можуть грати, коли Наталки немає?
— Звісно питала! Фармацевт Катя каже, що бачила її близько восьмої вечора. Наталочка купувала твої таблетки і ще щось від кашлю взяла. А потім… — Олена безпорадно розвела руками. — А потім ніхто її більше не бачив.
Віктор мовчав, намагаючись згадати вчорашній вечір. Він вечеряв сам, бо Наталка сказала, що забіжить до аптеки. Вона вдягла свій синій плащ, той самий, що купила минулого року на розпродажу, взяла сумочку і ключі.
— Я скоро, Віть, — кинула вона з передпокою. — Подивись за борщем, щоб не підгорів.
Це були її останні слова в цій квартирі.
Віктор дочекався дев’ятої, потім десятої. Борщ він вимкнув сам, з’їв холодну вечерю, подивився новини. О пів на дванадцяту занепокоївся по-справжньому, але вирішив, що сестра зайшла до знайомих і забалакалася. Таке з нею траплялося рідко, але траплялося.
Вранці його розбудив дзвінок Олени Петрівни.
— Віть, а Наталка в тебе ночувала? — запитала вона з тривогою.
— Як це в мене? Вона ж вдома живе, — не зрозумів Віктор.
— Так вона додому не поверталася! Ліжко не чіпане, сумка з документами на місці. Я думала, може, до тебе зайшла пізно і залишилася на ніч…
Ось тоді Віктор і зрозумів, що сталося щось серйозне.
— Слухай, Олю, а може, вона… ну, познайомилася з кимось? — нерішуче припустив він. — Наталці ж усього сорок сім, вона ще молода жінка.
Олена хмикнула:
— Ой, та годі тобі! Твоя сестра після розлучення з Олегом чоловіків і на дух не переносить. Скільки я її умовляла — сходи на танці до Будинку культури, познайомся з кимось порядним. А вона все своє — немає коли, немає часу, робота, втома.
— Але люди ж так просто не зникають! — Віктор відчув, як у грудях росте тривога. — Щось мусило статися.
— Ось саме що мусило! — Олена схопила його за рукав. — А якщо її пограбували? А якщо напали хулігани? Пам’ятаєш, минулого місяця у Ганни з восьмого під’їзду сумку вирвали?
— Тоді б її до лікарні доставили або в поліцію. Ти ж кажеш, скрізь дзвонила.
— Дзвонила, дзвонила! І знаєш, що мені сказали? Що доросла людина має право піти, куди хоче! Що подавати заяву про розшук можна лише через троє доби! Троє доби, Віть! А якщо…
Олена не договорила, але Віктор зрозумів. Вони обоє думали про найстрашніше.
У двері подзвонили. Олена кинулася відчиняти, на обличчі мелькнула надія.
— Наталко? — скрикнула вона, дергаючи замок.
На порозі стояла сусідка тітка Галина з першого поверху, у руках у неї була торбинка.
— Олено Петрівно, а що трапилося? Я вас чула вночі, плакали… І зараз голоси…
— Наталка зникла, — коротко відповіла Олена. — Вчора ввечері пішла і не повернулася.
Тітка Галина ахнула, поставила торбинку на підлогу.
— Ой, Господи! А я її вчора бачила! Близько сьомої, спускалася вниз, а вона мені назустріч. Привіталися, вона сказала, що в аптеку поспішає.
— І все? Біль
