“Віть, прости мене,” — сказала вона, і голос у неї був інший — спокійний, але якийсь новий. — “Я не могла інакше.”
“Це неможливо! Ти збожеволіла, Ганно!” — Віктор кинув на стіл зв’язку ключів, вони дзенькнули об керамічну вазочку з печивом. — “Олена ніколи б так не вчинила! Вона б обов’язково подзвонила!”
“А я тобі що кажу?!” — Ганна Петрівна зірвалася з дивану, хустка зісковзнула з її сивих волосся. — “Учора ввечері пішла в аптеку за твоїми таблетками від тиску — і все! Ніби крізь землю провалилася! Я всієї ночі не спала, по лікарнях дзвонила, в поліцію заяву подала!”
Віктор важко опустився у своє улюблене крісло, провів руками по обличчю. Дружина сестри завжди була емоційною, але зараз виглядала зовсім погано — очі червоні від безсонної ночі, руки тремтять.
“Ганю, заспокойся. Може, вона до подруги зайшла? Пам’ятаєш, як минулого місяця у Софії Миколаївни онук захворів, так Оленка всю ніч з нею просиділа?”
“Я вже скрізь дзвонила!” — схлипнула Ганна. — “І до Софії, і до Надії з сусіднього під’їзду, і до Тетяни з роботи. Ніхто її не бачив! Вікторе, вона ж ніколи без попередження не зникала!”
Це була правда. Олена Сергіївна, сестра Віктора, жила розміреним, передбачуваним життям. О сьомій ранку — сніданок, потім робота в дитячій поліклініці, де вона вже двадцять років працювала медсестрою. Ввечері — покупки, приготування вечері, телевізор. У вихідні — прибирання, прання, іноді візит до Ганни Петрівни на чай та обговорення сусідських новин.
“А в аптеці питала?” — Віктор підвівся, підійшов до вікна. На подвір’ї грали діти, і це чомусь здалося йому дивним. Як вони можуть грати, коли Олена зникла?
“Звісно питала! Фармацевт Ірина каже, що бачила її близько восьмої вечора. Оленка купувала твої таблетки і ще щось від кашлю взяла. А потім…” — Ганна безпорадно розвела руками. — “А потім ніхто її більше не бачив.”
Віктор мовчав, намагаючись згадати вчорашній вечір. Він вечеряв сам, бо Олена сказала, що забіжить до аптеки. Наділа свій синій плащ, той самий, що купила торік на розпродажу, взяла сумочку і ключі.
“Я скоро, Віть,” — кинула вона з передпокою. — “Подивись за борщем, щоб не пригорів.”
Це були її останні слова в цій квартирі.
Віктор дочекався дев’ятої, потім десятої. Борщ він сам вимкнув, поїв холодну вечерю, подивився новини. О пів на дванадцяту занепокоївся по-справжньому, але подумав, що сестра зайшла до когось із знайомих і забалакалася. Таке з нею траплялося рідко, але траплялося.
Вранці його розбудив дзвінок Ганни Петрівни.
“Віть, а Оленка в тебе ночувала?” — запитала вона схвильовано.
“Як це в мене? Вона ж вдома живе,” — не зрозумів Віктор.
“Так вона додому не повернулася! Ліжко не зім’яте, сумка з документами на місці. Я думала, може, до тебе зайшла пізно і залишилася переночувати…”
Тоді Віктор і зрозумів, що сталося щось серйозне.
“Слухай, Галю, а може, вона… ну, познайомилася з кимось?” — невпевнено припустив він. — “Оленці ж усього сорок сім, вона ще молода жінка.”
Ганна фыркнула:
“Ой, та годі тобі! Твоя сестра після розлучення з Олексієм чоловіків на дух не переносить. Скільки разів я її умовляла — сходи на танці в Будинок культури, познайомся з кимось порядним. А вона все своє — немає часу, робота, втома.”
“Але люди ж не зникають просто так!” — Віктор відчув, як у грудях зростає тривога. — “Щось має статися.”
“Ось саме що має!” — Ганна схопила його за рукав. — “А якщо її пограбували? А якщо напали хулігани? Пам’ятаєш, минулого місяця в Марії з восьмого під’їзду сумку вирвали?”
“Тоді б її до лікарні доставили або в поліцію. Ти ж кажеш, скрізь дзвонила.”
“Дзвонила, дзвонила! І знаєш, що мені сказали? Що доросла людина має право піти, куди хоче! Що подавати заяву про розшук можна лише через троє діб! Троє діб, Віть! А якщо…”
Ганна не договорила, але Віктор зрозумів. Вони обоє думали про найстрашніше.
У двері подзвонили. Ганна кинулася відчиняти, на обличчі її мигнула надія.
“Оленко?” — гукнула вона, дергаючи замок.
На порозі стояла сусідка тітка Галина з першого поверху, у руках у неї була торбинка.
“Ганно Петрівно, а що трапилося? Я вас чула вночі, плакали… І зараз голоси…”
“Олена зникла,” — коротко відповіла Ганна. — “Учора ввечері пішла і не повернулася.”
Тітка Галина ахнула, поставила торбинку на підлогу.
“Ой, Господи! А я її учора бачила! Близько пів на восьму, спускалася вниз, а вона мені назустріч. Привіталися, вона сказала, що до аптеки по
