Коробка стояла біля ніг уже третій день, і дно розмокло від ранкової вогкості. Лідія поправила рушник усередині, перерахувала кошенят: усі п’ятеро. Двоє сірих, двоє смугастих, одне чорне з білим на грудях. Чорне спало, смугасті вовтузилися, сірі тулилися одне до одного.
Базар прокидався повільно. Ніна з овочевого ряду вже виклала яблука гіркою, і від них ішов той кислуватий осінній запах, за яким жовтень відрізняється від усіх інших місяців. Небо висіло сіре, щільне, і холод забирався під куртку не одразу, а поступово, по сантиметру, від долонь до ліктів. Асфальт блищав від учорашнього дощу, і калюжі відбивали прилавки, людей, шматки неба.
Лідія дула на пальці. Пальці були червоні, негнучкі, а рукавички вона забула вдома, бо вранці думала не про рукавички, а про те, що сьогодні останній день, коли вона може стояти тут. Завтра дочка приїде забрати кішку, а кошенят дочка не візьме. Дочка сказала: «Мам, ну куди мені п’ятьох?» І мала рацію. Але правота дочки нічого не вирішувала, а тільки робила важчим те, що й так було важким.
– Візьміть кошенятко, – говорила Лідія кожному, хто сповільнював крок. – Гарненькі, ручні. Якщо вам не важко…
Люди проходили повз. Жінка з візком усміхнулася, але похитала головою. Чоловік у робочому одязі навіть не глянув. Дівчинка років десяти присіла, потягла руку, але мати смикнула її за рукав і потягла далі.
– Ну кому потрібні кошенята в жовтні? – сказала Ніна з сусіднього прилавка, перекладаючи яблука. – Весною ще куди не йшло, а зараз… Несла б ти їх назад.
Лідія промовчала. Назад означало те, про що вона не хотіла думати.
Чорне кошеня прокинулося, підняло голову, пискнуло. Лідія опустила руку в коробку і почухала його за вухом. Картон під пальцями був м’який, вологий, і в одному кутку вже почав розшаровуватися.
Не сповільнив кроку, не ковзнув поглядом по коробці й далі. Зупинився, ніби влетів у невидиму стіну, і стояв так кілька секунд, дивлячись униз.
Худий, у потертій на ліктях куртці, руки в кишенях. Обличчя таке, яке буває в людей, які давно не висипаються, але не від роботи, а від чогось іншого. Світлі очі, втомлені. Щетина триденна, але охайна, ніби він її не відрощує, а просто забуває прибрати.
– Скільки їх? – спитав він.
– П’ятеро, – Лідія випросталася, обсмикнула куртку. – Два хлопчики, три дівчинки. Місяць і тиждень. До лотка привчені. Якщо вам не…
– Давайте.
Лідія кліпнула.
– Що?
– Усіх давайте.
Він витягнув руки з кишень і присів навпочіпки. Він підняв чорне кошеня однією долонею, подивився йому в очі, легко розвів задні лапки, перевіряючи, потім поклав назад. Так беруть не цуценя в подарунок дитині. Так беруть тварину люди, які знають, куди дивитися й навіщо.
Лідія стояла й не знала, що робити з руками. Пакет з кормом, який вона приносила щодня, раптом виявився не потрібен. Слова, які вона готувала для кожного перехожого, теж стали не потрібні.
– Ви… усіх? – перепитала вона.
Він кивнув. Підняв коробку. Вона побачила, як його руки вже тримають акуратно картон, дбайливо, не стискаючи.
– Зачекайте, – Лідія полізла в сумку. – Ось, тут корм, я купувала… І спеціальна суміш. Їх ще треба з піпетки підгодовувати, потроху. Погано поки самі їдять.
Він узяв пакет. Не подякував. Не усміхнувся. Просто кивнув і пішов, і коробка в його руках гойдалася в такт крокам, і з неї стирчала руда смугаста лапка, що чіплялася за край.
Ніна свиснула.
– Ну й справи. Усіх забрав. Дивний якийсь.
Лідія не відповіла. Вона дивилася йому в спину й не могла зрозуміти, чому всередині не стало легше, хоча саме цього вона хотіла три дні. Мабуть, тому що віддати кошенят незнайомій людині, яка не пояснила навіщо, це не зовсім те саме, що прилаштувати. Прилаштувати означає знати, куди. А вона не знала. Тільки бачила його руки, і руки були правильні, і цього мало б вистачити.
Вона дістала з сумки блокнот і ручку. Пішла слідом, добре, йти далеко не довелося – незнайомець зайшов у під’їзд сусіднього будинку. Лідія, як шпигунка, простежила за ним до самої квартири. Записала адресу. Про всяк випадок. Або не про всяк.
Черевики біля дверей стояли одні. Гачки на стіні в передпокої були порожні: чотири штуки, блискучі, і на кожному колись висіла куртка, шарф чи парасоля, а тепер вони просто стирчали зі стіни, як питання, на які нікому відповідати.
Аркадій поставив коробку на підлогу в кухні. Кошенята заворушилися, одне пискнуло.
Він зняв куртку, повісив на єдиний зайнятий гачок.
Батарея під вікном була ледь тепла. Жовтень підкрадався до листопада, і опалення ввімкнули нещодавно, і труби ще гріли так, ніби самі не вірили, що пора.
Аркадій присів навпочіпки біля коробки. Чорне кошеня першим підняло голову й подивилося прямо на нього, зеленими, каламутнуватими ще очима, але вже з характером. Смужка світла з вікна лягала на лінолеум, і в ній кружляли порошинки, повільні, байдужі до всього.
Аркадій відкрив шафу, знайшов старий рушник. Махровий, блакитний, давно втратив колір і м’якість. Постелив його на підлозі біля батареї, переклав кошенят з коробки на рушник. Вони лежали купою, і лапки перепліталися, і він розбирати не став. Нехай.
Потім дістав з пакета корм, молочну суміш. Поклав на стіл.
Суміш треба було підігріти до тридцяти восьми градусів. Аркадій знав це, як знають власне ім’я: не згадуючи, а просто знаючи. Розвів теплою водою, поставив на слабкий вогонь, і стояв біля плити з градусником для води, який знайшовся в шухляді, і чекав.
Зібрав інструменти в коробку, віддав ключі, написав заяву. Тамара пішла у квітні, а до жовтня він перестав бути ветеринаром, тому що руки, які лікували чужих тварин, не змогли втримати власне життя. І здалося правильним зупинити все.
Але тіло пам’ятало. Піпетка лягла між вказівним і середнім пальцем так, як лягала тисячі разів. Ліва рука взяла кошеня, перевернула на спинку, підвела піпетку до губ. Крапля молока скотилася по підборіддю на рушник, і кошеня зачмокало, і Аркадій відчув, як щось у зап’ясті розслабилося.
Чорного першим, бо той був найменший і заковтував жадібно, квапливо, ніби боявся, що заберуть.
Сірих разом: вони лежали поряд і не хотіли розлучатися, і поки один їв, другий тицявся носом йому в шию, і Аркадій притримував обох однією рукою.
Смугастих по одному, вони виривалися й пищали, і молоко текло повз по підборіддях і по рушнику, і він витирав їх куточком тканини, не дратуючись, а звично, як робив це роками в клініці, де господарі дивилися з тривогою, а він говорив «все добре, все нормально», і від його голосу заспокоювалися не тільки тварини, а й люди.
Наївшись, кошенята заснули. Усі п’ятеро, на рушнику біля батареї, одне на одному. Чорне зверху, грудка біла, лапки звісилися. Аркадій сів на підлогу поряд і притулився спиною до стіни. Дивився, як вони дихають. Тонкий, частий, спільний звук, схожий на шелест.
Потім встав, вимив чашку. Висушив і поставив у шафу. Дістав іншу, чисту. Налив чаю. І поки пив, кошеня, одне зі смугастих, прокинулося, докотилося до його ноги і тицьнулося носом у щиколотку. Ніс був мокрий, холодний, розміром з горошину.
Аркадій не чекав дзвінка в двері, бо дзвінок не працював уже пів року, і він не полагодив його, тому що нікому було дзвонити. Стук. Три короткі удари кісточками. Так стукають люди, які не впевнені, що їх хочуть бачити.
Він відчинив. Лідія стояла на порозі в тій самій хустці, тільки сьогодні вона була пов’язана охайніше. У руках пакет, з якого йшов запах смаженого тіста й цибулі.
– Здрастуйте, – сказала вона й одразу додала: – Я ненадовго. Я тільки спитати. Як вони? Кошенята.
Аркадій відступив убік. Не запросив словами, просто відступив. Він чомусь навіть не здивувався, як вона його знайшла.
Лідія увійшла. Кошенята були на кухні. Рушник біля батареї, поруч миски, кожна підписана маркером: «чорний», «сірий-1», «сірий-2», «смугастий-х», «смугаста-д». Лідія подивилася на миски, на маркерні підписи, на рушник, і в неї стислося горло, тому що людина, яка підписує миски на четвертий день, не збирається їх віддавати.
– Ось. Принесла, – вона простягла пакет. – Пиріжки. Я подумала, може…
Вона не закінчила, бо не знала, як закінчити. «Може, ви голодний» звучало б незручно. «Може, вам самотньо» звучало б правдою, але правду говорити було рано.
Аркадій узяв пакет. Поставив на стіл. Чорне кошеня сиділо в нього на плечі, вчепившись кігтями в светр, і Лідія помітила, що светр уже в затяжках, і Аркадій їх не поправляв.
– Чай будете? – спитав він. Перша довга фраза за всю розмову.
Лідія кивнула. Сіла на табуретку, поклала руки на коліна. На кухні було тепліше, ніж у передпокої, і пахло молоком, кормом і ще чимось.
Кошеня зістрибнуло з плеча Аркадія й полізло до неї на коліна, і вона підхопила його машинально, як підхоплюють те, що падає, не думаючи. Воно було тепле, і кігті проколювали тканину спідниці, і Лідія не прибрала його, а тільки притисла долоню до спинки, відчуваючи, як б’ється під хутром швидке маленьке серце.
Аркадій розлив чай.
За тиждень Аркадій помітив, що коробка більше не потрібна. Кошенята спали хто де: двоє на кріслі, одне на підвіконні, чорне в нього в ногах, смугаста на светрі, який він кинув на стілець і забув. Коробка стояла в кутку порожня, і він розплющив її, поклав біля порога замість килимка. Картон був м’який, потертий, і кошенята, проходячи повз, шкрябали його кігтями за звичкою, як шкребуть знайоме.
Лідія приходила через день. Приносила пиріжки, або сир, або яблука з того самого базару, від Ніни. Дзвінок він полагодив на другому тижні. Вона дзвонила, і цей звук, різкий, деренчливий, старомодний, був кращим за будь-яку тишу, яку Аркадій знав за останній рік.
У передпокої на гачках тепер висіли його куртка й її хустка.
Одного ранку чорне кошеня вибігло в коридор через прочинені двері. Аркадій вийшов за ним, підняв, і кошеня вперлося лапами йому в підборіддя, ніби хотіло подивитися, що там, за дверима, далі. Аркадій подивився теж. Сходова клітка, запорошене вікно, світло. Він стояв так кілька секунд, притримуючи двері ногою, щоб не зачинилися.
Потім повернувся в квартиру. Поставив кошеня на підлогу, і те побігло на кухню, де вже дзвеніли миски, бо решта четверо почули кроки й вирішили, що пора снідати. Двері Аркадій не став замикати на замок. Скоро прийде Лідія.
