Мене звати Оксана. Мені тридцять п’ять, я одружена з Дмитром, у нас двоє дітей. Завжди була енергійною та невсипущою — ще з дитсадка намагалася організувати зарядку для всієї групи, у школі була старостою, а в університеті — душею компанії. Моя жвавість, здається, дісталася мені від улюбленої бабусі, у які я проводила кожні канікули в селі. Обожнювала сільське життя й ніколи не боялася праці.
Саме так і познайомилася з Дмитром: влаштувала прибирання у міському парку, а він виявився одним із небагатьох, хто прийшов допомагати. Разом зібрали сміття, розбалакалися, потім пішли у кіно. Так воно й пішло. Через рік він зробив мені пропозицію, і я з радістю погодилася.
Спочатку жили у моїх батьків, потім накопичили на першу іпотеку. Народився син — як дві краплі схожий на батька, а за два роки — і донька. Дмитро працював не покладаючи рук, але завжди знаходив час допомогти вдома, ніколи не скаржився на втому. А ось я почала вигорати. Материнство — це не лише радість, а й безсонні ночі, постійна стомленість, тривоги. Чоловік помітив мою втому й запропонував поїхати з дітьми до його матері у село. Я, наївна, зраділа: згадала, як гарно було у бабусі. Сподівалася — трохи відновлю сили.
Дмитро нас відвіз, свекруха зустріла хлібом-сіллю, навіть стіл накрила. Діти заснули на веранді, мені постелила в кімнаті сина. Здавалося б — ідеальний вечір. Але на ранок, ледве світало, мене розбудив крик:
— Досі спите, паніматко? Уставай! Корова сама себе не подоїть!
Я глянула на телефон — п’ята ранку. З трудом підвелася. Хотіла вмитися, але свекруха цуркнула:
— Потім умиєшся, та й так забруднієш!
Промовчала, переодяглася, пішла до хліва. Вона бурчала увесь час: “міська”, “нічого не вміє”, але коли я впевнено взялася за відро й подоїла краще, ніж вона — замовкла. Потім нагодувала усю худобу, вимила руки і підійшла до неї:
— Я не відмовляюся допомагати. Але дозвольте робити по-своєму.
— Роби, якщо знаєш як, — буркнула вона.
І я взялася за справу. Привела в порядок город, перекопала грядки, пофарбувала паркан, налагодила продаж молока та овочів сусідам, навіть зробила компостну яму й почала прокладати труби — місцевий туалет давно просив заміни. Коли вирили яму, свекруха розвела руками:
— А це що таке?!
— Мамо, ви ж самі скаржилися, що вода ледь тече. Тепер буде каналізація.
Тут вона не витерпіла й таємно подзвонила синові:
— Дмитре, приїжджай, забирай свою дружину. Вона мені спокою не дає!
— Що трапилося?
— Приїдеш — побачиш.
Коли я увійшла, вона поспіхом сховала телефон і промовила:
— Молюся, доню…
— Добре. Але потім стерилізуватимете банки. Я огірки зібрала, будемо закручувати. А завтра — вишні, потім яблука. Уже домовилася з сусідом.
Свекруха лише зітхнула. А я з новими силами продовжувала облаштовувати господарство.
Наприкінці тижня приїхав Дмитро. Його мати кинулася до нього:
— Забери її! Я більше не витримаю! Вона наче мотор — зранку до ночі вертиться! Я вже не відпочиваю, а сама допомоги прошу!
Дмитро лише розвів руками:
— Мам, ти хотіла помічницю. Ось і отримала.
Коли ми від’їжджали, свекруха навіть сльозу пустила — не від суму, скоріше від виснаження. Я пообіцяла заїхати наступного вікенда.
— Можеш і не поспішати, — буркнула вона, зачиняючи двері авто.
А потім, думаючи, що ніхто не чує, обернулася до хати й пробурчала:
— Краще б телевізор дивилася, як усі нормальні невістки…
Але, попри все, я знала: тепер вона мене поважає. І, можливо, навіть трохи боїться.
