Мене звати Оксана. Мені тридцять п’ять, я одружена з Тарасом, у нас двоє дітей. Я завжди була енергійною та невсипущою — ще з дитячого садка намагалася організувати зарядку для всієї групи, у школі була старостою, а в університеті — душею компанії. Моя жвавість, здається, передалася від моєї бабусі, у якій я проводила кожне літо в селі. Обожнювала сільське життя і ніколи не боялася праці.
Так і познайомилася з Тарасом: організувала прибирання у міському парку, а він виявився одним із небагатьох, хто прийшов допомогти. Разом зібрали сміття, розговорилися, потім пішли в кіно. Так все й закрутилося. Через рік він зробив мені пропозицію, і я з радістю погодилася.
Спочатку жили у моїх батьків, потім назбирали на першу іпотеку. Народився син — вилитий батько, а через два роки — донька. Тарас працював не покладаючи рук, але знаходив час допомогти вдома, ніколи не скаржився на втому. А ось я почала вигоряти. Материнство — це не лише радість, а й безсонні ночі, постійна втома, тривоги. Чоловік помітив і запропонував поїхати до його матері у село, щоб трохи відпочити. Я, наївна, зраділа: згадала, як добре було в бабусі. Сподівалася — трішки одужаю.
Тарас нас відвіз, свекруха зустріла нас із хлібом-сіллю, навіть стіл накрила. Діти заснули на веранді, мені постелили в кімнаті сина. Ніби все ідеально. Але вранці, ледь світало, мене розбудив крик:
— Досі спите, пані? Вставайте! Корова сама себе не подоїть!
Я глянула на телефон — п’ята ранку. Ледве піднялася. Хотіла вмитися, але свекруха зашипіла:
— Потім умиєшся, все одно брудною будеш!
Я мовчала, переодяглася, пішла до хліва. Вона бурчала, нібито «міська», «нічого не вміє», але коли я впевнено взялася за відро і подоїла краще за неї — замовкла. Потім годувала всю худобу, помила руки і підійшла до неї:
— Я не відмовляюся допомагати. Але дозвольте мені робити все по-своєму.
— Роби, якщо знаєш як, — буркнула вона.
І я взялася за справу. Привела в порядок город, перекопала грядки, пофарбувала паркан, налагодила збут молока та овочів сусідам, навіть збудувала компостну яму і почала прокладати труби — місцевий туалет давно прохав заміни. Коли викопали яму, свекруха розвела руками:
— Що це таке?!
— Мамо, ви ж самі скаржилися, що вода ледве тече. Тепер буде каналізація.
Тут вона не витримала і потайки подзвонила синові:
— Тарасе, приїжджай, забирай свою дружину. Вона мені спокою не дає!
— Що сталося?
— Приїдеш — побачиш.
Коли я зайшла, вона швидко сховала телефон і пробурмотіла:
— Молюся, доню…
— Добре. Але потім банки стерилізуватимете. Я зібрала огірки, будемо закривати. А завтра — вишню, потім яблука. Із сусідом уже домовилися.
Свекруха лише зітхнула. А я з новими силами продовжувала облаштовувати господарство.
Наприкінці тижня приїхав Тарас. Його мати кинулася до нього:
— Забери її! Я більше не витримаю! Вона ніби мотор — з ранку до ночі крутиться! Я вже не відпочиваю, а сама допомоги прошу!
Тарас лише розвів руками:
— Мамо, ти хотіла помічницю. Ось і отримала.
Коли ми від’їжджали, свекруха навіть прослезилася — не від суму, а швидше від втоми. Я пообіцяла заїхати наступних вихідних.
— Можеш і не поспішати, — буркнула вона, зачиняючи двері авто.
А потім, думаючи, що ніхто не чує, повернулася до хати й пробурмотіла:
— Краще б телевізор дивилася, як усі нормальні невістки…
Та попри все, я знала: тепер вона мене поважає. І, можливо, навіть трохи боїться.
А життєвий урок простий: іноді не варто чекати дозволу, щоб змінити щось на краще — треба просто брати й робити.
