**Родичі в гостях: як моя доброта довела до скандалу**
Буває, що добре серце — це не дар, а справжня пастка. Особливо коли поруч — «рідні люди», у яких сумісність заміняє валізу.
Я завжди уникав конфліктів. Не любив сварки, не вмів говорити «ні» і намагався всім догодити. Особливо родичам. Хоча більшість з них — не найближчі. Але ж у нас, як кажуть, «родина — це святе».
Вони живуть у селі під Житомиром. Коли закінчуються сільські клопоти, вся родина збирається й їде до міста. І, начебто за якоюсь негласною угодою, щороку саме моя квартира стає їхнім «тимчасовим притулком». У інших родичів вони лиш чаю поп’ють, а ночуватимуть у мене. Завжди.
Я терпів. Мовчав. Думав — ну що там, кілька днів. А потім знову робота, спокій, звичний ритм.
Але цього року мене просто приголомшили.
Одного чудового червневого дня родичі з’явилися до мене на три місяці.
— Ми ж не заважатимемо? — весело засміявся дядько, заносячи до передпокою два напханих мішки та матрац.
— А як же город? — обережно спробував я дізнатися.
— І без нього відпочинемо. До тебе, на міське повітря. Від села відпочинемо, а твоїм дітям з нашими добре буде погратись, — пояснила тітка, навіть не знявши взуття.
Ніби я не людина, а якийсь безкоштовний санаторій. Без оплати, з повним пансіоном та гарячим прийомом.
І якби тиждень. Але ж три місяці!
А ми з дружиною, до речі, планували відпустку. Море, тиша, сонце. Все вже було заброньовано. Навіть валізи зібрані.
Коли я намагався м’яко натякнути, що ми їдемо, і їм варто подумати про повернення додому, почався справжній гостевой бунт.
— Егоїст ти, Валерку! — закричав дядько. — Тільки про себе думаєш. Ми ще й у парк не зходили, не все заплановане зробили, а ти нас виганяєш! Міг би й відпустку перенести — на осінь, наприклад!
Тітка невдоволено хмикнула і пішла на кухню, грюкаючи шафками. Діти захныкали. У квартирі повисла напруга, ніби перед бурею. Але я знав — якщо зараз промовчу, вони й Новоріччя у мене зустрічатимуть.
— Вибачте, але ми все-таки їдемо, — твердо сказав я. — Ви самі дорослі люди, впораєтесь.
Спочатку була тиша. Потім почалася образна метушня: збирали речі, перемивали посуд із показовим обуренням, голосно шепотілися. Виходячи, прихопили половину продуктів із холодильника.
— Оце й гостинність… — кинула тітка, навіть не глянувши на мене.
Двері грюкнули. І настала… тиша. Така рідкісна, така солодка. Я сів на диван, втомлено обійняв подушку і вперше за останні тижні зітхнув вільно.
Так, мені неприємно через цю ситуацію. Я не хотів сварки. Не хотів нікого ображати. Але де була межа? Коли моя доброта перестала бути добром і стала тягарем?
Тепер я знаю точно: допомагати — можна. Приймати — теж. Але дозволяти сідати собі на шию — ніколи.
