У лісовому мрії, що немов туман обвивав старі мури будинку в серці Києва, жила солом’яноволоса Марічка. Півроку тому в сусідній квартирі пішла у вічність бабуся Оксана. Її чоловік, дідусь Тарас, згорбився, ніби гора сумy тяжила на його плечах. Виходив рідко, а сусіди піклувалися — то борщу принесуть, то в магазин сбігають.
Глухуватий він був і забудькуватий. Увімкне телевізор на всю густину, а чайник на плиті забуде. Одного разу ледь пожежу не влаштував. Тож Марічка тримала у себе запасний ключ.
Аж ось приїхав син і забрав батька до себе, а квартиру виставив на продаж. Сусіди радилися — не годиться старому самому кінець знаходити, коли діти живі.
За три тижні з’явився новий господар. Увесь дізнався, бо прийшли робітники й почали ремонт. Виносили стару сантехніку, меблі, потім довбили, свердлили. Марічка, що мешкала за стіною, ледь не збожеволіла.
З роботи йти додому не хотілося. Грюкіт чути ще на сходах. Нарешті вона не витримала й пішла до сусіда. Двері відчинив чоловік, увесь у білій порохні.
— Ви господар? Коли вже закінчите цей галас? — роздратовано спитала вона.
— Вибачте, сусідко. Наказали швидше зробити. Ще пару днів, і буде тихіше.
— Пару днів?! — Марічка аж оніміла.
З-за дверей знову загудів перфоратор. Вона вийшла на подвір’я, де шум не такий голосний.
— Що, сусід докучливий? — пожартувала одна з жінок на лавці.
— А ви його бачили?
— Та так… Чоловік як чоловік. Одягнений гарно, пахне дорогим одеколоном. Ввічливий, усміхнений, — защебетали сусідки.
— У нас оселився чудовий сусід! — співуче скрикнула беззуба тітка Галя.
Решта заревіли сміхом, показуючи золоті коронки.
— Краще б на сопілці грав, — буркнула Марічка.
— Ти до нього ходила?
— Ходила. Та що з робітників візьмеш?
— Ой, Марічко, подивись на нього краще. Чоловік — мрія. Чого сама сидиш? Ти ж ще молода, встигнеш і дитину народити. А в нього гроші є — на іномарці роз’їжджає.
— Піду в магазин, — відповіла вона, відходячи, щоб не чути решті.
Чоловік її помер через два роки після весілля. Дитину не встигла завести. Тринадцять років сама.
«Напевно, сусід приїжджає, коли я на роботі. Але що вдієш — ремонт потрібен. Квартира в старих була запущена. Нічого, я йому тепер устрою…»
Зустрілися вони через два дні. Марічка йшла з роботи, мріючи лише про ліжко. Важкий день, навіть їсти не хотілося. Підійшла до під’їзду — а двері самі відчиняються. Перед нею постаБарвисті тіні вечора обійняли їх, коли він прошепотів: “Марічко, а чи довго ще нам стояти під дощем?” — і вона зрозуміла, що це вже не сон.
