Зима цього року на Волині була нещадною: морози до сорока градусів сковали все навколо, а вночі столбик термометра опускався ще нижче, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.
— Іване, закутайся тепліше! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — напутньо сказала чоловікові Ганна, проводжаючи його на роботу.
Хоч як морозило, справи на фермі не чекали. Корови, голодні та нетерплячі, вимагали догляду. Іван, уже не молодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Ганна залишилася вдома — чекала на доньку з онуком, але та подзвонила із міста:
— Мамо, поки морози не вщухнуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо на наступному тижні, у вихідні.
— Правильно, доню. Раптом автобус зламається в таку погоду? Бережи себе й маля, — відповіла Ганна, приховуючи тривогу.
Відключивши телефон, вона завмерла, поринаючи у спогади. Перед очима виринала та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Галя, разом із подругою Олесею вирушила до глухого села до Олесиної бабусі. Тоді теж морозили, доходило до тридцяти п’яти, але молодість брала своє.
— Галю, поїдемо зі мною до бабусі! — умовляла Олеся. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще треба доїхати до селища, але нічого, впораємось!
Обидві були шістнадцятирічними. Галя, умовивши матір, зібралася в дорогу. Теплий одяг, бойовий настрій — мороз їм був ні до чого. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:
— Все, приїхали! Дорогу замело, трактор не проїхав. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.
Галя з Олесею, як і всі, вийшли.
— Галю, до селища ще кілометрів дванадцять, — зітхнула Олеся. — Куди в таку погоду? Підемо до тітки Марії, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, на всяк випадок.
Так і зробили. Тітка Марія нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм із медом, уложила у маленькій кімнаті. А вранці сусід, дядько Микола, погодився підкинути їх до селища на санях. Тітка Марія ще ввечері домовилася:
— Миколо, візьми дівчат, їм до баби треба.
— Та як не взяти? — добродушно відгукнувся він. — Домчу з вітерцем!
Галя з Олесею залізли в сани.
— Ну, дівчата, вкривайтесь кожухом, а то замерзнете! — Микола турботливо підправив важку шубу і рушив конем.
Сани послизнули сніговою дорогою. За селом тягнувся сосновий ліс, а далі — безкрайній степ, укритий білим покривалом. Дорога була нерівною, десь заметело, але кінь йшов впевнено.
— Дядьку Миколо, а вам скільки років? — спитала Олеся, щоб розігнати тишу.
— Близько сімдесяти п’яти, — усміхнувся він. — Але я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаную. Степ у нас — замилування, все цвіте, пахне. Приїжджайте влітку, самі побачите!
Дядька Миколу в селі любили. Добрий, відкритий, він умів розповісти історію так, що забувалися й мороз, і довга дорога. Поки їхали, балакали про дрібниці, але раптом Микола, примруживши очі, промовив:
— По цій дорозі, дівчата, я свою Марію привіз. Давно, років п’ятдесят тому. Вкрав її, можна сказати…
— Як вкрали? — здивувалася Олеся. — Розкажіть, дядьку Миколо!
— Тітку Марію, що нас провожала? — підхопила Галя.
— Її, мою Марійку, — кивнув він, і очі його засяяли. — Тоді вона була дівчиною, молодою, як ви.
Галя з Олесею замовкли, боячись пропустити слово.
— Давно це було, — почав Микола. — Поїхав я до того селища, куди вас везе. Послав мене батько— Виправити віконницю в дядька Тараса, а потім довідатись до стрийка Гната, — почав він, а в очах його з’явився вогник спогадів.
