Онуча розчиняється на очах. Вона починає ненавидіти і матір, і молодшу сестру. Я боюся, що доведеться забрати дівчинку до себе, інакше все закінчиться трагедією.
Завжди вірила, що мати повинна любити своїх дітей однаково. Без «улюбленців», без порівнянь, без умов. Дитинство — це не змагання за любов. І коли чула історії про батьків, які ділили дітей на «кращих» і «невдах», думала: «Мене це ніколи не торкнеться». А тепер я живу всередині такої історії. Тільки вона не чужа — це моя родина. Моя донька. Моя онука. Мій біль.
Марійка завжди була амбітною, вимогливою, гордою. Її не цікавили звичайні хлопці — лише ті, хто «перспективний», «з достатком». У підсумку вона вийшла замуж за Богдана — колишнього спортсмена, який відкрив у Львові власний спортзал. Ми з чоловіком подарували їм на весілля двокімнатну квартиру і допомогли влаштуватися на гарну роботу через знайомих. Усе було як у найкращих історіях: стабільність, турбота, впевненість у завтрашньому дні.
Через рік Марійка завагітніла, і вся родина раділа як діти. Вагітність пройшла легко, народилася здорова дівчинка — Соломійка, назвали на честь моєї мами. Марійка чудово справлялася: сама годувала, клала спати, гуляла. Соломія була тихою, слухняною дитиною, майже не плакала — навіть коли різалися зубки. Марійка була ідеальною матір’ю. Ми всі нею пишалися.
Але через шість років усе змінилося.
Марійка знову завагітніла. Від самого початку все було важко: тиск, цукор, мігрені, токсикоз. Півроку з дев’яти вона провела у лікарні. Пологи були складними, кесарів розтин. Одужувати довелося довго. І ось на світ з’явилася Оринка. Така ж міцна й здорова, як і старша. Тільки ось Марійку, наче підмінили.
Перші місяці ми з бабусею Богдана, Мар’яною Миколаївною, допомагали, як могли. Я частіше брала Соломійку до себе, щоб Марійка могла зосередитися на малюкові. Мар’яна Миколаївна залишалася з нею вдома. Ми намагалися не втручатися — думали, що допомагаємо. Але одного разу випадково почула, як Марійка різко гаркнула на Соломійку:
— Іди геть! І так уже втомилася від тебе!
Спочатку я подумала, що це нерви, втома. Але з кожним днем ставало все гірше. Марійка, здавалося, більше не бачила в Соломії доньку. Лише перешкоду. Вона дратувалася через будь-яку дрібницю — зачіска, погляд, запитання. «Відчепись», «Не заважай», «Мені не до тебе» — ці слова дівчинка чула щодня. Іноді навіть:
— Якби не ти, мені було б легше.
А одного разу, тихо, але чітко:
— Краще б ти не народилася першою…
Соломійці усього сім. У цьому віці дитина особливо вразлива. Вона скоро піде до першого класу, і їй потрібна підтримка. А замість цього вона живе в домі, де улюбленою вважається лише одна — молодша. Маленька, пухк— Оринка. А Соломія… Соломія більше не сміється.
