Хвору бабусю зсунули на дожиття онукові. А дізнавшись, що в нотаріуса лежить заповіт — рвали на собі волосся.
— Доброго ранку, дорога, — скривилася Оленка, почувши в телефонній трубці голос свекрухи Марії Павлівни. Якщо та дзвонить, значить, збирається зіпсувати цей самий добрий ранок.
Оленка ледве терпіла Марію Павлівну. Втім, це було взаємно. І справа була зовсім не в тому, що невістка була поганою людиною. Просто вона стала дружиною її нелюбого старшого сина Тараса й автоматично потрапила до переліку неприємних осіб.
— В мене для вас чудова новина, — з єхидством продовжила Марія Павлівна. — Моя свекруха, Ганна Семенівна, тепер житиме з вами. Доведеться відпрацьовувати незаслужено отриману квартиру.
Оленка полегшено зітхнула — це була зовсім не погана новина. Зазвичай свекруха вигадувала для неї гірші пастки. Спочатку молода жінка не розуміла, чим так не сподобалася матері чоловіка, поки він не розповів їй історію.
Тарас був старшим із трьох дітей Марії Павлівни. Народила вона його без чоловіка, ще дівкою, і дуже соромилася його присутності в своєму житті.
Але, попри це, гарненькій жінці з трирічним сином вдалося привабити представного й заможного вдовця Івана Опанасовича. У шлюбі у них з’явилися ще двоє дітей — хлопчик і дівчинка.
Вітчим Тараса був розумною й діяльною людиною, розпочав бізнес ще у 80-х, заснував кооператив. Потім встиг не збанкрутувати у 90-х, а в 2000-х і зовсім пішов угору.
Своїх дітей за кров’ю не розділяв — як справедлива людина завжди купував усім порівну іграшок, одягу, їжі.
Але й ременя міг дати кожному однаково, якщо на те була причина.
Однак Марія Павлівна розрізняла дітей. Між ущипками й зойками часто шипіла Тарасові:
— Навіщо я тебе народила, чорнявий, увесь у свого невдахи тата, як ворона серед голубів, — натякаючи на своїх світловолосих діточок.
Чим був винний нещасний хлопчик — невідомо. Він же не просив у матері квитка у життя, та й чоловіка їй допоміг знайти саме він.
Іван Опанасович пожалів заплаканого у скверику після чергової лайки матері хлопчика з кучерявим чубом і підійшов заспокоїти. Так і познайомився зі злою жінкою.
Чоловіком і батьком Іван Опанасович виявився чудовим — дружину пестив, на дітях не економив. Грошей і уваги вистачало на всіх, зайвий рот його не обтяжував, і Тарас ніколи не почувався чужим. А от молодший брат і сестра за нав’язами матері постійно намагалися вказати йому на його місце.
— Ти нам ніхто, ми тобі не рідня, наш тато тебе годує й поїть, — лунало під час їхніх дитячих свар і суперечок.
Сестра Оксана і брат Богдан, як могли, підкреслювали свою вищість.
— Знаєш, мені здається, що вітчим — єдина рідна мені людина у нашій родині, — намагався пояснити Оленці ставлення свекрухи Тарас у перші місяці шлюбу.
І молода дружина зрозуміла, що від матері чоловіка краще триматися подалі, щоб не псувати собі настрій.
Оленка добре пам’ятала, як майбутня рідня скривилася, побачивши її при знайомстві.
— О, Господи, наречена… Хоча, чого ще чекати від невдахи? — зло вимовила. — Живіть, як хочете, раз зійшлися. Я вас на поріг не пущу.
І вони з Тарасом зажили, одружилися, спочатку знімали кут, потім квартиру. Допомоги не просили, очей не займали. Може, й не багато, зате були незалежні. Єдиний із родини Іван Опанасович до них заходив, з онуками просив поспішати, жартував, що сумує за дитячим сміхом і витівками.
А через рік після весілля його не стало. Похорон, поминки, Тараса охопило горе, ніби він втратив рідного батька. На оголошенні заповіту в нотаріусі зібралася вся родина. Оксана з Богданом у недоумінні косились на трохи запізнілого Тараса.
— А він навіщо тут? — шипіли злісно.
Але Тарас навіть не дивився в їхній бік — його запросили офіційно, значить, його місце тут.
А потім адвокат покійного зачитав офіційний документ.
Іван Опанасович у формі дарування відписав свій будинок улюбленій дружині Марійці, а кожній дитині, включно з Тарасом, дісталося по великій двокімнатній квартирі.
Як тільки Богдан із Оксаною зрозуміли, що отримали рівно стільки ж, скільки й пасинок, розпочався грандіозний скандал.
— Хто він такий? — кричала Тарасові сестра, злісно ткнувши в нього пальцем.
— Він батькові чужий! Навіщо майно приблуді? — вона шаленіла у кабінеті, ніби відьма на шабаші, викрикуючи лайки й погрози на адресу зведеного брата.
А Богдан підійшов до адвоката й отруйно запитав:
— Цікаво, скільки він заплатив батькові? Чи можна оскаржити цю несправедливість?
Але юрист швидко охолодив їхній пыл:
— Майно відписане
