03 квітня
Сьогодні знову згадувалася ситуація з моєю невісткою, Станіславою, яка дуже полюбляє читати мені мораль, що я, мовляв, байдужа бабуся. Подумати тільки, її діти свіжі фрукти бачать хіба раз на місяць, а я своїм кішкам купую дорогу їжу. Мені смішно, але ж прикро. Просто у дітей є тато мій син Олексій і мама, вони й повинні дбати про раціон дітей. А мої киці Яся і Мариска тільки зі мною, нема в них більше нікого, та й вони мене розважають, коли на душі сумно.
Я не раз радила Олексію із Станіславою трохи пригальмувати з поповненням родини, але мої поради їм, схоже, зовсім не потрібні. Почула у відповідь, що маю не пхати носа у їхні справи, вони й самі дадуть раду. Я й не лізу займаюся своїми справами, доглядаю квариру, читаю книжки, муркаюся з кішками й іноді слухаю обурення моєї турботливої невістки.
Їхнє весілля було поспіхом, коли Стасія вже чекала на дитину. Казали, що весілля з великого кохання, а вагітність випадковість. Ну, може то й так. Утрималася від коментарів, бо син уже дорослий і нехай відповідає за свої рішення сам.
До декрету Станіслава працювала касиркою в Сільпо. За час вагітності ледве й працювала майже постійно брала лікарняні, жалілася на втому й складність спілкування з людьми. Чесно кажучи, вона й сама по собі не надто врівноважена, тож пояснення мені зрозумілі.
Принципово не втручалася в їхнє життя. Я живу у своїй однокімнатці на Позняках, а син із сімєю окремо, у своїй іпотечній трикімнатці в Оболоні, яку не так давно Олексій взяв у кредит. Колись ми з ним ділили трикімнатну, що належала мені, але я її продала собі купила невеличку, а решта пішла на перший внесок за його житло.
Для чого тобі та трикімнатна квартира на старті, Олексію? Це ж скільки переплат! вмовляла я його тоді. Тільки пізніше дізналася про швидке поповнення. Всі крапки над і розставилися.
Іпотеку син тягнув сам, бо Станіслава то в декреті, то на лікарняних, грошей удома обмаль, зате витрат завжди досталь. Я ж не лізла до них з пропозиціями допомоги, бо знаю, як то воно буває: станеш винною у всіх бідах. Він вибрав нехай живе, як хоче.
Апартаменти Олексія виявилися зовсім недалеко від мене, тому він, коли міг, забігав на вечерю після роботи. Стасія на кухні не надто любить господарювати: або зле почувається, або їй взагалі їсти не хочеться. І тут сперечатися не стала.
Коли народився перший онук, я й подумала: треба б допомогти молодій мамі. Але мене досить прямо відшили. Мовляв, у неї і мама є, і поради в інтернеті знайде. Я образилася, але допомоги більше не пропонувала лише приходила в гості, гостинці приносила, часом погратись з дитиною.
Олексій, бачу, змучений і квартира, іпотека, жінка, дитина, на все його сил не вистачає. Але мужньо тягне розуміє, що сам обрав своє життя. Я тільки співчувала й намагалася підтримати вечерею чи доброю розмовою.
Та повернення Станіслави з декрету так і не сталось. Доки первістку виповнилось два роки вона вже знов при надії. Я трохи пожартувала: може, вже вистачить рятувати українську демографію? Але у відповідь лише Не вашого, мамо, це розуму справа! Ми самі в усьому розберемся! і кінець розмові.
Олексій щось мимрив про допомогу від держави мовляв, оцей пакет малюка та одноразові виплати. Якщо вони так вирішили їхнє право. Я контакти з невісткою на тому згорнула, діти мене майже не бачили. Лише син зрідка приводив старшого до мене, а другого я навіть не бачила до семи місяців його життя.
На день народження старшого онука мене таки запросили. Прийшла з гостинцями для обох дітей, принесла тортик. Сиділа й думала: яке ж воно все змінилося Станіслава мала вигляд, ніби робить мені послугу своєю присутністю; я чужа тут, але й навязуватись не буду.
Жити заради чужої прихильності вже не хочу. Сама не напрошуюсь у гості, на звані обіди не чекаю. Старший внук інколи приходить зі мною до парку, а молодшого невістка й досі не відпускає.
З грошима у сина все так само кепсько. Іпотека підлягає виплаті, ціни ростуть, зарплата мізерна. Материнський капітал (пакет малюка) було витрачено ніби й не було. Постійно сваряться. Олексій зітхає, що Станіслава абсолютно не вміє економити, а сам він не газовий олігарх. І я не втручаюсь: це їхній вибір, їхні проблеми.
Недавно випадково зустріла невістку в АТБ. Бачу знову вагітна, два підростки біля неї. Пронизливо глянула у мій кошик.
Ото правильно! Діти фрукти раз у місяць бачать, а вона лососевий паштет своїм кішкам купує, ядуче промовила, шарпнула старшого за руку й пішла.
А я чим завинила? Що можу дозволити собі пакунок гранатів і хорошу їжу для своїх улюблениць, а в них на яблука та банани не вистачає? Може, треба було б і прогулятись на роботу не тільки дітей народжувати. Чому цим маю більше перейматись я?
Можу посперечатись, що тепер вона ще й із внуками мені заборонить бачитися неправильна бабуся, бо не викидаю всі гривні в сімю сина. Коли ж до Станіслави дійде, що думати треба своєю головою Та й Олексій, мабуть, того не розуміє.
Тільки мої кішки тепло муркотять жодних претензій, жодних образ. Вони й справді залишилися єдиними віддушинами в цьому складному житті.
