Привіт, друже, слухай, я щойно пережив таку історію, що так довго не можу забути.
У маршрутці, що їхала по вулиці Хрещатик, я, Олександр Ковальчук, зупинив стареньку, що не мала квитка. Підняв голос і сказав: «Бабусю, у вас немає квитка, будь ласка, вийдіть». Поглянув на жінку в потертому кілткові, що ледве трималась за поручень, бо втративши рівновагу.
У салоні майже не було ні душі. За вікном тихо падало мокре сніжинки, а сірі сутені огортали Київ. Вона мовчала, лише ще міцніше стискаючи свою пошарпану сумку ту ж, якою завжди ходила на базар за огірками.
«Я ж сказав виходьте! Це не будинок для старих!», підвищив я тон.
Час ніби зупинився. Декілька пасажирів відвернули погляди, наче ніщо не сталося. Дівчина у вікні, Зоряна, нервово стиснула губи. Чоловік у чорному плащі тільки нахмурився, та залишився сидіти.
Бабуся, Марія Петрівна, повільно піднялася до дверей, кожен крок давав їй величезну працю. Двері розчинилися зі скрипом, і холодний вітер ударив у її обличчя. Вона зупинилася на сходинці і не відводила очей від водія.
Тоді, тихо, але впевнено, вона промовила: «Тих, як ти, я колись виховувала. З любовю. А тепер навіть не дозволяєш мені сісти». Потім вийшла і зникла.
Маршрутка застигла з відкритими дверима. Я відвернувся, ніби хотів сховатися від власних думок. Хтось у кутку шепнув слово. Зоряна витерла сльози, а чоловік у плащі підвівся і попрямував до виходу. По одному пасажири почали залишати автобус, залишаючи квитки на сидіннях.
Через кілька хвилин автобус порожнів. Я сидів у тиші, а незаявлене «вибачте» палало в грудях. А бабуся повільно йшла по засніженій дорозі, її силует розчинявся в темряві, але кожен крок випромінював гідність.
Наступного ранку я з’їхав на роботу, як звично: ранковий розклад, термокружка з кавою, список зупинок. Але щось у мені вже назавжди змінилося. Протягом дня мої очі не могли відвести від її погляду не розлюченого, не ображеного, а просто втомленого. І ті слова, що не давали спокою: «Тих, як ти, я народила з любовю».
Їдучи по маршруту, я помітив, як уважно розглядаю обличчя старших людей на зупинках. Хоч я і не знав, чого саме шукаю вибачення? допомога? чи просто визнати свою соромязливість.
Минув тиждень. Одного вечора, коли зміна підходила до кінця, я побачив на старій ринковій площі знайому постать маленьку, схрещену. Та ж сумка, той же кілток.
Зупинив маршрутку, відкрив двері і вийшов.
«Бабусю», прошепотів я. «Прости мені. Тоді я помилявся».
Вона підняла на мене погляд і ненароком, майже мяко, усміхнулася. Без образ, без гніву.
«Життя, синку, навчає всіх нас. Головне слухати. А ти слухав».
Допоміг їй сісти на переднє сидіння, дістав термокружку і запропонував чай. Їхали мовчки, але це мовчання було теплим, ясним, ніби і нам обом трохи полегшило.
Відтоді я завжди ношу в кишені кілька жетонів для тих, хто не може купити квиток, особливо для бабусь. Кожного ранку перед зміною згадую ту фразу. Вона стала для мене не лише нагадуванням провини, а й уроком бути людиною.
Весна прийшла раптово, сніг розтанув, і на зупинках з’явилися перші букетики сніжних квітів бабусі продавали їх по три в прозорих пакетиках. Я почав розпізнавати їхні обличчя, вітав і допомагав піднятись. Іноді лише посміхався, і бачив, як це важливо для них.
А ту одну бабусю я вже ніколи не зустрічав. Шукав її щодня, питав інших, описував. Хтось сказав, що можливо вона живе біля цвинтаря за мостом. Кілька разів їхав туди у вихідні, без форми, без автобуса, просто гуляв і дивився.
Одного разу я побачив скромний дерев’яний хрест з фото в овальній рамці ті ж самі очі. Стояв довго, мовчки, під шелестом дерев, коли сонце пробивалося крізь гілки.
Наступного ранку на передньому сидінні мого автобуса лежав маленький букетик сніжних квітів. Я його сам зірвав, а поряд поставив картонну табличку, вирізану власними руками:
«Місце для тих, кого забули, але хто нас не забув».
Пасажири читали напис у тиші, хтось усміхався, хтось лишав монету на сидінні.
А я продовжував їхати, трохи повільніше, обережніше. Часто зупинявся трохи раніше, щоб бабуся встигла сісти. Тепер я розумію:
кожна бабуся чиїсь мама,
кожна посмішка чиїсь подяки,
і кожне «лише кілька слів» може змінити чиєсь життя.
Тримайся, друже, і памятай про тих, хто навколо.
