Старий автобус, пошарпаний вітром і часом, повільно їхав по засніжених вулицях Києва. Холод пробирався крізь щілини, а сніг, ніжний та невблаганний, вкривав дахи й дерева білою пеленою. Всередині пахло дизелем і втомою — непереливками міського транспорту. Водій, дядько Тарас, роками возив тими самими маршрутами, бачив одні й ті ж обличчя, і кожен день здавався йому копією попереднього.
Того дня пасажирів було мало. Дівчина у навушниках, притулившись до вікна, чоловік у потертому піджаку з газетою, жінка з авоськами — і біля задніх дверей стара бабуся в поношеному пальті, з білими як сніг волоссям. Вона міцно тримала торбинку з полотна, таку, яку вже майже не побачиш.
Тарас помітив її ще на зупинці біля ринку: вона піднімалася повільно, з опущеними очима. Квитка не було. Він відчув це відразу — знав усіх, хто платив, і тих, хто удавав, що не розуміє. Але щось у її хватці за поруччі, ніби автобус був її останньою опорою, вразило його глибше, ніж зазвичай.
— Бабусю, квитка немає. Злазьте, будь ласка, — промовив він, намагаючись бути рішучим, але голос вийшов жорсткішим, ніж він хотів.
Бабуся не відповіла. Лише міцніше стиснула торбинку й дивилася в підлогу, ніби не чула або не хотіла розуміти. Тарас відчув роздратування. Втомився від тих, хто ліз без квитка, наче він зобов’язаний возити їх усіх даром.
— Кажу ж — злазьте! — гаркнув він уже голосніше. — Тут не будинок для пристарілих!
У автобусі зробилося тихо. Дівчина відірвалася від вікна, чоловік опустив газету. Ніхто не промовив слова, ніхто не втрутився.
Бабуся почала йти до дверей. Кожен крок давався їй із зусиллям. На останній сходинці вона зупинилася і глянула на водія. Її очі, втомлені, але тверді, проймали Тараса наскрізь.
— Я колись народжувала таких, як ти. З любов’ю. А зараз навіть присісти не дають, — прошепотіла вона ледве чутно, але з такою гідністю, що тиша в автобусі здалася ще глибшою.
Потім вона зійшла, і сніг одразу ж огорнув її. Вона йшла повільно, розчиняючись у вечірній млі.
Автобус стояв ще кілька секунд. Тарас відчував на собі погляди, хоч ніхто й не промовляв. Першим піднявся чоловік з газетою і вийшов мовчки. За ним — дівчина, витираючи сльози. Один за одним решта пасажирів покидали автобус, кидаючи квитки на сидіння, ніби вони вже не мали значення.
За хвилину автобус спорожнів. Лише Тарас за кермом і ті слова, що лунали у його голові: *«Народжувала таких, як ти. З любов’ю»*. Він не міг рушити з місця довгу мить. На вулиці сніг і далі падав.
Тієї ночі Тарас не спав. Ворочався, згадуючи погляд бабусі, її втомлений голос, сором, що пекло його зсередини. Навіщо вона це сказала? Чому він змусив її вийти? Що йому коштувало дати їй доїхати? Він згадував свою матір, тіток, усіх літніх жінок, що колись його виховували. Невже тепер він так ставився до чужих бабусь?
Дні минали, а тривога не відступала. Кожен раз, бачачи літню людину на зупинці, він відчував укол у серці. Почав зупинятися на секунду довше, допомагав піднятися, іноді непомітно оплачував квитки тим, хто не мав грошей. Але ту бабусю в старому пальті більше не зустрічав.
За тиждень, закінчуючи зміну, Тарас побачив знайому постать біля ринку: невисоку, згорблену, з такою самою полотняною торбинкою. Серце його забилося швидше. Він зупинив автобус і вибіг назовні.
— Бабусю… — голос його тремтів. — Пробачте мені. Тоді… я повівся погано. Не мав права.
Вона подивилася на нього, і на мить Тарас злякався, що вона його відштовхне. Але замість цього бабуся усміхнулася — лагідно, без образи.
— Життя, сину, всіх чомусь вчить. Головне — почути. А ти… почув.
Тарас відчув, як підкошені коліна. Він допоміг бабусі зайти, посадив на перше сидіння. Дорогою частував її гарячим чаєЗ того дня Тарас ніколи не забував, що кожна людина на його шляху — це чиясь мати, чийсь син, чиясь історія, яку варто почути.
