Холодний вітер пробивався крізь щілини старого автобуса, що повільно ковзав вузькими вуличками Львова. За вікном сніг тихо падав, вкриваючи дахи й дерева білим покривалом. Всередині стояв запах дизельного палива й втоми, який завжди супроводжує громадський транспорт. Водій, Василь Коваль, роками возив одних і тих самих пасажирів, і кожен день здавався йому однаковим.
Того вечора в автобусі було мало людей. Дівчина у навушниках, притулившись до вікна, чоловік у потертому піджаку з газетою, жінка з торбами з базару — і біля задніх дверей стара бабуся з сивими волоссями, згорблена, у поношеному пальті. Вона міцно тримала в руках тканинну торбину, якою користуються тільки люди похилого віку.
Василь помітив її ще на зупинці біля ринку. Вона піднялася повільно, не купуючи квитка. Він миттєво зрозумів — бачитиме око, де хтось намагається проскочити без плати. Але щось у тому, як вона вчепилася в поруччі, ніби саме цей автобус тримав її на ногах, дратувало його більше, ніж зазвичай.
—Бабусю, у вас немає квитка. Будь ласка, вийдіть, — голос був твердим, але вийшов жорсткішим, ніж він хотів.
Старушка не відповіла. Лише щільніше притиснула торбу й опустила погляд. Василь відчув спалах роздратування. Надокучило, що люди вважають, ніби можуть їздити даром, ніби це його обов’язок — везе їх усіх.
—Я сказав — виходьте! — голос став різким. — Це не будинок пристарілих!
Автобус затих. Дівчина відвела погляд від вікна. Чоловік з газетою опустив її й нахмурився. Ніхто не втрутився, ніхто не промовив слова. Усі робили вигляд, що це їх не стосується.
Бабуся повільно рушила до дверей. Кожен крок давався їй із труднощами. На останній сходинці вона зупинилася й глянула на водія. Її втомлені та водночас тверді очі вп’ялися в Василя.
—Колись я народжувала таких, як ти. З любов’ю. А тепер навіть посидіти не дають… — прошепотіла вона так тихо, що ледве було чути, але з такою гідністю, що автобус завмер.
Потім вона вийшла, й сніг одразу ж окутав її. Вона пішла повільно, зникаючи у вечірній імлі.
Автобус стояв кілька секунд. Василь відчував погляди, хоч ніхто нічого не казав. Першим піднявся чоловік і вийшов мовчки. За ним — дівчина, витираючи сльози. Одна за одною решта пасажирів покидали салон, залишаючи квитки на сидіннях, ніби вони вже не мали значення.
За хвилину автобус спорожнів. Залишився лише Василь за кермом, у голові лунали ті слова: *«Народжувала таких, як ти. З любов’ю»*. Він не міг рушити з місця ще довгу мить. За вікном сніг падав далі.
Тієї ночі Василь не спав. У голові стояли очі бабусі, її втомлений голос, а сором пек ізсередини. Навіщо ж він так із нею? Чому змусив вийти? Чи так важко було просто довезти? Він згадав свою матір, тіток, усіх жінок, які його вирощували. Так він тепер ставиться до чужих бабусь?
Дні минали, а тривога не полишала. Він почав зупинятися довше перед людьми похилого віку, допомагав підійматися. Іноді сам платив за тих, хто не міг. Але тої старої у пальті більше не зустрічав.
Через тиждень, закінчивши зміну, Василь побачив знайому постать біля ринку — невисоку, згорблену, із тією самою торбиною. Серце закалатало. Він зупинив автобус і вибіг назовні.
—Бабусю… — голос тремтів. — Пробачте мене. Тоді… я повівся погано.
Стара підвела на нього очі. Василь боявся, що вона його відштовхне. Але вона лише посміхнулася — лагідно, без образи.
—Життя, сину, всіх чомусь вчить. Головне — слухати. А ти… послухав.
Ноги підкошилися. Він допоміг їй зайти, посадив спереду. Дорогою ділився із термоса чаєм. І їхали мовчки — тихо, тепло. Ніби цей автобус вперше за довгі роки став місцем, де обом було добре.
З того дня Василь завжди мав у кишені додаткові квитки й монети — для тих, хто не міг заплатити. Іноді досить було посмішки чи доброго слова. Пасажирі помітили зміни. В автобусі стало легше, людяніше.
Настала весна. На зупинках з’явилися квіти, які старенькі продавали в целофані. Василь почав впізнавати їх, вітатися, допомагати. Він став частиною їхнього життя — не лише водієм, а й другом, онуком.
Але ту бабусю більше не бачив. Хтось сказав, що вона живе біля цвинтаря. Одного дня він пішов туди. Серед могил знайшов просту дерев’яну хрест — і ту саму посмішку на фото.
Василь стояв довго, мовчки. Щось всередині заспокоїлося — немов він нарешті пробачив себе. Поклав біля хреста квіти й пішов.
Наступного ранку на передньому сидінні лежав невеликий букет і напис: «Тим, кого забули. Але хто нас не забуває».
Пасажири читали мовчки. Хтось посміхався, хтось клав монети. Василь їхав повільніше, уважніше. Він вітав стареньЗ того дня кожен ранок починався з того, що Василь клав на перше сидіння свіжий букет квітів — на згадку про ту, яка навчила його бачити людину в кожному пасажирі.
