Мороз пробирався крізь щілину старого автобуса, що повільно їхав сірими, мокрими вулицями Києва. За вікнами сніг тихо вкривав дахи й дерева, наче білий, важкий ковер. Всередині пасмурного салону стояв запах па́лива та втоми, який завжди супроводжує громадський транспорт. Водя́й, Дмитро Іванович, роками їздив одним маршрутом, бачачи щодня тих самих пасажирів, відчуваючи, що кожен новий день — все той самий.
Тоді в автобусі було мало людей: дівчина в навушниках, притулившись до вікна, чоловік у поношеному піджа́ку з газетою в руках, жінка з торбами, навіяними з базару, та, біля задніх дверей, стара бабуся з сивим волоссям, згорблена, закутана в піджа́к, який бачив кращі часи. Вона міцно стискала в руках полотня́ну торби́ну — таку, які носять тільки літні люди.
Дмитро помітив її ще на зупинці біля ринку: вона підійшла повільно, з опущеним поглядом. Квитка в неї не було — він це відразу зрозумів, бо знав усіх, хто платить, і всіх, хто вдає, що не помічає кондуктора. Але цього разу щось у тім, як бабуся стиснула поруччя, ніби автобус був єдиним, що тримає її на ногах, дратувало його більше, ніж зазвичай.
— Бабу́сю, у вас немає квитка. Будьте ласкаві, вийдіть, — сказав він, намагаючись звучати рішуче, але голос вийшов жорсткішим, ніж хотілося.
Бабуся нічого не відповіла. Лише міцніше стиснула торбу й дивилася в підлогу, немов не прагнучи чути. Дмитро відчув доки́дливого па́лу нетерпіння. Йому набрило, що люди думають, ніби можуть їздити безкоштовно, а він має їх возити.
— Я сказав — виходьте! — гукнув він уже голосніше. — Це не будинок для літніх!
У автобусі стало тихо. Дівчина відірвалася від вікна. Чоловік опустив газету й насупився. Ніхто не втрутився.
Бабуся повільно рушила до дверей. Кожен крок давався їй із великим трудом. На останньому східці вона зупинилася, обернулася до водія. Її втомлені, але міцні очі стрінулися з його поглядом.
— Я колись народжувала таких, як ти. З любов’ю. А тепер навіть сісти не дають, — прошепотіла вона лепетом, але з такою гідністю, що в автобусі стало важко дихати.
Потім вона вийшла, і сніг одразу ж огорнув її. Вона пішла повільно, зникаючи у вечірній імлі.
Автобус стояв на місці ще кілька секунд. Дмитро відчував на собі вагу поглядів, хоча ніхто нічого не казав. Першим піднявся чоловік і вийшов мовчки. За ним — дівчина, витираючи сльози. Один за одним інші пасажири покидали салон, залишаючи квитки на сидіннях, немов вони вже не мали значення.
За літні кілька хвилин автобус спорожнів. Лишився тільки Дмитро за кермом, із тими словами, що лунали у його голові. «Народжувала таких, як ти. З любов’ю». Він довго не міг рушити з місця. А за вікном сніг продовжував падати.
Тієї ночі Дмитро не міг заснути. Він крутився у ліжку, згадуючи погляд бабусі, її втомлений голос, ваТа через кілька років, коли сам Дмитро став дідом, він розповідав цю історію своїм онукам, і кожного разу в його голосі тремтіло те саме почуття, що й у той зимовий вечір — ніжність, жаль і вдячність до тієї незнайомої бабусі, яка навчила його найголовнішого.
