Рудий паросток кохання
Тетяна сиділа на колінах, вириваючи бур’ян між грядками, коли почула голос за каліткою. Втерла піт з чола, випрямилася й вийшла у двір. Біля воріт стояла незнайома жінка, літ сорока з гаком.
— Тетяно, вітаю. Справа є, — почала вона впевнено.
— Вітаю… Заходь, коли прийшла, — сухо відповіла Тетяна й впустила її у двір.
У хаті, поки грівся чайник, Тетяна непомітно розглядала незнайомку. Обличчя втомлене, очі прижмурені від сонця. Що б вона не хотіла — легкої розмови точно не буде.
— Мене звати Надія. Ми з тобою не знайомі, але я про тебе чула. Не буду крутити… У твого покійного чоловіка є син. Хлопчикові три роки. Звати Михайлик.
Тетяна завмерла, мовчазно вдивляючись у гостю. Та виглядала занадто дорослою, щоб бути матір’ю дитини.
— Ні, не мій, — зрозуміла Тетяна її погляд. — У сусідки моєї, Оленки. Твій Дмитро до неї заходив… Ну й вийшло. Хлопчина рудий, веснянистий — копія твій чоловік. Навіть експертизу не треба. Але ось… Оленка померла. Запустила пневмонію, не дотягла. Хлопчик тепер сирота.
Тетяна мовчала, стискуючи у руках чашку.
— Оленка без роду була, нікого в неї. Працювала у крамниці, знімала кімнату. Хлопця, якщо ніхто не візьме, у дитбудинок відправлять. А ти — дружина Дмитра, у вас дві доньки. За кров’ю він не чужий. Рідний брат твоїм дівчаткам.
— А мені до того що? У мене свої діти! Це ти хочеш, щоб я чуже дитя на себе взяла? Ну ще й після такого! — голос Тетяни затремтів. — Сама спробуй його підняти, раз така добра.
— Моя справа сказати. А твоя — вирішити. Хлопчик добрий, лагідний… У лікарні зараз. Документи оформляють. Час іде, — з цими словами Надія підвелася й пішла.
Тетяна лишилася сидіти у кухні. Чай охолов, а в голові виринали минулі роки.
Дмитра вона зустріла після університету. Рудий, жартівливий, з віршами й дурнуватими жартами. За рік одружилися, бабуся залишила їм хату. Народилися Соломія, потім Мар’яна. Грошей завжди не ставало, але вони трималися. А потім Дмитро почав пити. Зникав на дні, брехав, втрачав роботу. Тетяна працювала на знос, думала про розлучення. А він — загинув, п’яний потрапив під авто.
Плакали всі. Навіть Мар’яна, зовсім маленька. А тепер, виходить, у Дмитра був син…
У цю мить у хату влетіла Соломія.
— Мамо, чого сумна? Ми в кіно збираємося, а я їсти хочу…
Тетяна мовчки поставила на стіл миску з вареною картоплею та ковбаскою.
— А ти знаєш, що в тебе є брат?
— Що? Який ще брат? — Соломія завмерла.
— Син нашого батька. Три роки. Мати його померла. Хлопця у дитбудинок збираються. Ось так.
— А ти його знаєш? Матір?
— Ні. Кажуть, Оленка, не місцева. Працювала продавчинею. Усе.
Наступного дня Соломія підійшла до Тетяни на кухні.
— Мамо, ми з Мар’яною їздили до лікарні. Бачили Михайлика. Він… він схожий на нас, мамо. Пухкощокий, рудий. Стоїть у ліжечку й тягне рученята. Ми йому яблуко дали, мандаринку. Він плакав, маму кликав…
— Що ви видумали?! — зірвалася Тетяна. — Я одна працюю, ви вчитеся, грошей ледве вистачає, а ви мені ще й дитину? Та як ти це собі уявляєш?
— Мамо, ти сама завжди казала — діти не винні. Його ж не з дерева зірвали, він наш. Рідний. Він не винен, що батько його нагуляв!
— Грошей нема! — вигукнула Тетяна. — Мар’яну треба вчити, тобі поступати, а мені зайвий рот у хаті?
— А якщо оформити опіку, допомогу дадуть. Мамо, ти ж жінка… поглянь на нього. Просто поглянь.
Тетяна здалася на третій день. Поїхала до лікарні. На посту стояла медсестра.
— Хлопчик Михайлик… Три роки. Кажуть, його у дитбудинок збираються…
— А ви йому хто?
— Дружина його батька. Померлого… хочу подивитися, просто глянути…
— Учора дівчатка були. Ваші, як я зрозуміла. Він тепер без кінця плаче. Ну, ідіть.
Тетяна відчинила двері. І завмерла. У ліжечку сидів рудий хлопчик. Точнісінько Дмитро. Очі блакитні, кучеряве волосся.
— Тіто… — прошепотів він. — А де моя мама?
— Мами нема, Михайлику…
Він розридався. Тетяна підійшла, взяла його на руки. Гладячи по голівці, відчула, як щось усередині обірвалося.
— Забери мене… Я їсти хочу… Я додому хочу…
Наступного дня Тетяна зібрала документи. Пішла з роботи раніше, підписала згоду на опіку. Подала прохання.
Минуло п’ятнадцять років.
— Мамо, ну ти не переживай. Обіцяю, усе буде добре. Командира слухатимусь, писатиму. Рік — дрібниці, промигне. А потім на СТО до дядька Лешка влаштуємось, ти ж знаєш, я з машинами на «ти».
—Мій ковальчук… — Тетяна провела рукою по рудим кудлатам, які так і не перетворилися на охайну зачіску.
