**СВІЧКА НА ВІТРУ**
Катерина Олександрівна зняла латексні рукавички та захисну маску, кинула їх у металевий таз і, виснажена до межі, вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, коли на кону — саме життя. Пацієнт, Ярослав Степанович Коваленко, літній чоловік із хворим серцем, ледь пережив наркоз.
Тепер лишалося тільки чекати…
Ніч Катерина не спала. Лежала на вузькому ліжку в ординаторській, дивлячись у стелю. Біла, потріскана штукатурка наче затягувала її у себе, нагадуючи про минуле, яке вона давно сховала глибоко всередині. Здавалося, ці тріщини були продовженням того, що лишилося далеко позаду — маленької засніженої селища Підгірне під Житомиром, де колись починалося її доросле життя.
Катерина заплющила очі, і час поплив назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорним нальотом на стінах і дзвоном, що німо висить у прорізі.
Тоді, після інституту, її направили у глушину. Там вона вперше пізнала, що таке жити серед тиші, лютих морозів і байдужості.
У ту церкву вона зайшла одного разу, мов під чужим поштовхом. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона поставила свічку, сподіваючись відчути хоч тут трохи тепла.
— Щось у вас на душі неспокійно, сестричко? — почула вона голос за спиною.
Перед нею стояв молодий священик — отець Микола.
— Так, просто зайшла, — відповіла вона напруженою посмішкою.
З того дня приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чуйним. Наче знав, як влаштована її душа.
Одного разу вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був воїном. Загинув у 1919-му, під Києвом…
Вона не знала, що це стане фатальною помилкою.
Тієї ночі двері її хати затріпали від ударів. Катерина накинула халат, відчинила — і все скінчилося.
Обшук, лайка, крики. Отець Микола виявився донощиком. Він здав її за «антирадянські» розмови.
У СІЗО її били не одразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисим, із втомленим поглядом.
— Сідай. Я — Борис Олегович Шевченко. Не бійся, — тихо сказав він. — Не всі тут звірі. Хоч часи такі — людина, як свічка на вітрі. Найменший порив — і нема її…
Він не бив. Дивився із жалю.
— Я не зможу тебе витягнути, Катю. Але й у табір не дам відправити. Спробую оформити поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.
Так вона опинилася в Підгірному.
Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима стояла люта.
Спочатку її ніде не хотіли приймати — поселенців оминали. Вона стукала у кожні двері, і щоразу чула за ними «Ні!» або взагалі — мовчання.
— Людей ти зустрінеш і на Волині, — згадала вона слова Шевченка.
Двері відчинила лише одна — Марія, молода вдова.
— Заходь. Тільки поводься тихо.
Так Катерина лишилася у неї. Працювала в городі, лікувала селян, доглядала за дітьми та тваринами. Люди поступово почали довіряти.
Минуло два роки. Кожні два тижні вона відмічалася у райвідділі. Начальник райкому, Василь Петрович Гончар, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.
На третьому році все змінилося.
Було вже під вечір. Завірюха.
Біля хати Марії зупинилися сані. Увірвався Гончар, увесь у снігу.
— У мене донька помирає. Допоможи.
Катерина зібрала речі. Вони примчали до його хати.
На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, подих — ледве чутний. У кутку нудьгувала лікарка із райлікарні.
— Дифтерія, — кинула вона.
— Скальпель є?
— Підвезуть. Через годин п’ять.
— Через п’ять годин буде пізно, — різко відповіла Катерина. — Мені потрібен ніж, свічка та спирт.
Гончар метушився, приносив усе. Катерина продезинфікувала ніж, ввела його у горло дитини — нарив лопнув.
Все обличчя залило гноєм та кров’ю. Мати дитини в лютості накинулася на неї — била по обличчю, вила. Гончар відтягнув дружину.
Ніч Катерина провела коло ліжка дівчинки. Вранці Оленка почала дихати. Через добу — вже гралася.
Перед від’їздом мати підійшла до Катерини.
— Пробач. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — вона простягнула торбину з їжею, ковдрою та вишитими наволочками.
Гончар приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписи у журналі більше не вимагав. Він виявився не таким уже й сухим — просто життя зробило його жорстким.
За півтора року Катерина повернулася у місто. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.
Минуло багато років.
Одного разу, гуляючи містом, вона опинилася біля тієї самої церкви. Усе зAlles änderte sich: Reinheit, Licht, Ordnung.
