Вона здавалася ідеальною. А виявилася моєю найбільшою болю.
Коли я вперше побачив Марійку, мені здалося, що переді мною жінка з моїх мрій — лагідна, витончена, з очима, у яких ховалися цілі всесвіти. Ми швидко зблизилися. Я водив її улюбленими місцями Львова, разом готували прості страви вдома й сміялися з дрібниць. Я був упевнений: ось вона — та сама. І коли запропонував їй руку й серце, не вагався навіть секунди.
Весілля було теплим і щирим. Невелике свято з родиною, біла сукня, скромний танець під тиху музику. Життя здавалося безхмарним. Марійка була турботливою, завжди уважною, трохи відстороненою — але я списував це на її характер. Однак незабаром у цій ідилії почали з’являтися тріщини.
Спочатку вона частіше затримувалася після роботи. То зустрічі з «колегами», то якісь «наради». Іноді плуталася в розповідях. Я намагався відганяти підозри. Допоки одного разу не помітив: її телефон, який вона зазвичай не випускала з рук, залишився на кухонному столі розблокованим. Я не хотів лізти… але щось ніби підштовхнуло мене.
Я побачив переписку. Ім’я — Олег. Повідомлення були бездвозначними: *«Скоро побачимось. Обіцяю. Мені так бракує твоїх дотиків»*. Марійка відповідала з таким же жаром. У мене стиснулося серце. Хто він? Що між ними?
Наступного дня я почав копати глибше. Знайшов її старий акаунт у соцмережі. Там — фото з вечірок, відверті світлінки на пляжі, незнайомі чоловіки. Статуси були повні натяків на пристрасть, незалежність, миттєві зв’язки. Та Марійка, яку я знала, і та, що була в цих постах — це були дві різні жінки. Я не міг повірити. Але відчував: правда набагато гірша, ніж здається.
Через пару тижнів я знайшов її щоденник. Випадково — а може, доля так хотіла. На обкладинці — *«Не відкривати»*. Але я відкрив. Кожна сторінка різала по живому:
*«Він думає, що я хороша. Він не знає, як я голодна до емоцій. До пристрасті. Мені замало одного».*
*«Олег просив залишитися. Я ледь не погодилася. Але в нього сім’я. А в мене — цілий калейдоскоп бажань».*
*«Іван — наївний. Думає, що ми з ним — назавжди. Як жаль, що він не знає про Степана…»*
Я сидів на підлозі, не в змозі стримати сльози. Моя дружина. Моя — і водночас зовсім не моя. Троє чоловіків. Кохання на стороні. Життя — лише вистава.
Я встановив програму на її телефон. У середу та п’ятницю вона справді їздила за місто. Один і той самий готель. Один і той самий номер. І завжди — Олег. А ще був Степан. Одружений. Вона писала йому: *«Ти найпристрасніший. З тобою я оживаю. Але не вимагай більшого»*.
Я був зламаний. І все одно боявся заговорити. Допоки одного разу не вибухнув:
— Я знаю все.
Вона поблідла. Не заперечувала. Лише заплакала. Я чекав пояснень. Відповідей. Вона видавила:
— Мені страшно бути одній. Я не можу бути просто дружиною. Мені треба більше. Мені треба відчувати, що мене бажають. Ти добрий. Але ти не можеш розпалити в мені вогонь.
Це було важче, ніж зізнання у зраді. Це було зізнання, що я — ніхто в її світі. Безпечна гавань. Надійний тил. Але не чоловік, якого вона обирає.
Через тиждень ми подали на розлучення. Я пішов. Вона залишилася в квартирі — і в своїй павутині брехні.
В останньому повідомленні вона написала:
*«Пробач. Ти був справжнім. А я — лише шукала себе. І не знайшла».*
Я пишу цю історію не з помсти. Я вже давно не злюся. Просто хочу, щоб хтось, прочитавши, зрозумів: маски можуть бути гарними. Але за ними часто ховаються душі, яких ми ніколи не пізнаємо до кінця.
