Вона не була самотньою. Звичайна історія
Пізній зимовий ранок прокрадався у шибки скромної багатоповерхівки на Оболоні. Двірники уже розмахували лопатами так, що було чути на всіх поверхах сніг посипався в купи, мов вареники з миски на стіл.
Двері підїзду то й діло гупали люди бігцем вирушали хапати маршрутки та трамваї, поки ще не зовсім все засипало.
Кіт Панас, в минулому житті знаний бухгалтер, філософськи примружившись сидів на підвіконні шостого поверху. Дивився зверху, як життя нуртує у дворі, і радів, що у цій метушні має свій спокій.
Колись Панас мріяв лише про гроші й облігації, рахував копійки навіть уві сні. Тепер же зрозумів: що ті гривні варті, якщо поряд не мурчить добра душа й хата не зігріта теплом?
Він знав немає нічого ціннішого за ласкавий погляд, теплу ковдру та чисту миску під носом. А решта то вже прибуде.
Панас озирнувся на скромний диван на ньому дрімала бабуся Орися, його рятівниця й за сумісництвом королева цієї квартири.
Кіт зістрибнув з підвіконня й примостився на краєчку подушки біля голови Ориcі, притулився власним пухнастим боком нехай і їй трохи полегшить ранок.
Панас добре знав: у бабусі Орисі щозими болить голова, от і старався робити, що у його силах майстер енергоінформаційного масажу.
Панасику, лікар ти мій домашній, крізь сон пробурмотіла Орися, відчувши біля скроні тепленького кота. Знову біль забрав, та ти ж мій молодець, дякую тобі, як ти це робиш?
Панас ковзнув лапкою мовляв, дурниці, для такого вусатого профі це дрібниці життя!
Та з коридору долинув ображений зойк. Це набундючився песик Лайко.
Лайко був вірним товаришем бабусі вже невідомо скільки зими. Варто на сходах шелеснути чужим крокам одразу здіймав привітний гавкіт і давав зрозуміти: тут усе під суворим наглядом, за бабусю Орисю він зуб дає, і ще й хвіст підставить.
Уявляв себе господарем в хаті, і так вже воно і було.
“Хто він раніше? Може, колишній дільничний чи сантехнік, бо ж характер той самий шумний, впертий, але добряк,” думав Панас, позираючи на Лайка. “Хай вже лайте, друже, може й справді, з тобою надійніше.”
Ой ви, мої рідненькі, присіла Орися з дивану, що б я без вас робила? Зараз нагодую, потім підемо гуляти…
А якщо на тижні пенсію принесуть обіцяю, купимо курочки.
Слово «курка» на дивакуватій хвилі підняло загальний дух радості на максимум.
Кіт почав енергійно місити диван своїми лаписьками, муркочучи так, ніби це заклинання на курячий фарш, і ніжно боднув великою сіркою головою старечу долоню.
О, ти ж мій головастий, знаєш, на яких кнопках грати! зітхнула бабуся, умилено. Пес показав, що не пасе задніх, ткнувся носом у коліна й присвиснув десь про себе.
“Ех, отаке воно, подумала радісно Орися. Душа вдома не гуде на самоті, тепло як хліб в печі, і навіть трохи смішно з себе самої…”
“От, як помру, хто його зна, що там буде. Говорять всі різне, попробуй розберися в тій балачці. Я б, знаєте, котиком б хотіла бути щоб якісь гарні люди мене прихистили. Собакою навряд чи, геть то гомінке діло, я ж тихоход. А от котиком ласкавим саме для мене!”
Неси тебе нечиста, пирхнула Орися, що тільки в голову не надумає стара людина. Ото старість до чого доводить.
Не помітила, як кіт Панас лукаво посміхнувся у свої вуса, гордо глянув на Лайка: бачиш, котом хоче стати, а не псом!
До речі, й думки читати Панас тепер навчився точно бонус нового життя!
Отака вона, наша буденність особливо зранку на Оболоні.
