Чотирнадцять років тому, у морозний зимовий день, молода дівчина на ім’я Марічка поспішала вузькою вулицею Львова, закутавшись у шарф, щоб захиститись від пронизливого вітру. Вона щойно закінчила зміну в невеличкій кав’ярні та спішила додому, перш ніж посилиться дощ.
Вулиця була заповнена людьми — усі кудись поспішали, згорнувшись у пальта, дивлячись під ноги. Але коли Марічка проходила повз стару пекарню, щось змусило її зупинитися. Під навісом сидів літній чоловік у потертій куртці, тримаючи картонку з написом: «Не прошу грошей. Прошу шансу».
У його очах була втома, але не розпач. Щось у цьому погляді — ледве помітна іскорка надії — змусило Марічку затриматись. Без вагань вона зайшла до пекарні, купила два гарячих пиріжки з м’ясом і каву, а потім повернулася до чоловіка. Вона простягнула йому їжу та, не роздумуючи, сіла поруч.
Він спочатку здивувався, наче не знав, як реагувати на її присутність. Але потім його обличчя пом’якшало. Вони почали розмовляти.
Його звали Ярослав. Колись він був вчителем у школі. Але після страшної аварії, яка забла його дружину й доньку, горе зламло його. Він не зміг повернутися до класу, втратив роботу, потім житло, і нарешті — зв’язки з усіма, кого знав.
«Я не погана людина», — тихо сказав він. «Я просто не знав, як жити далі».
Марічці, якій тоді було лише 22, стало болісно. Вона ніколи не відчувала такої втрати, але впізнала біль — і впізнала в ньому людину.
Вони просидВони просиділи майже годину, розмовляючи під дощем, а коли Марічка піднялася, щоб йти, вона зняла свій шарф і віддала йому з усмішкою: “Це зігріє вас краще, ніж ця куртка.”
