Вона мріяла про море…
Марія щомісяця відкладала з зарплати гроші на відпочинок. Весь останній рік вона мріяла про море. Колись давно батьки возили її на південь, але вона майже нічого не пам’ятала — адже їй було лише три роки. Потім її відправляли на літо до бабусі й дідуся в село. Замість моря там була мілководна річка, зате купатися можна було скільки завгодно — аж до синіх губ і мурашок.
У четвертому класі батьки віддали Марію в табір на одну зміну. Їй там жахливо не сподобалося — жорсткий розклад і жодної свободи. Купалися лише раз на тиждень. У селі канікули були веселіші: батьки приїжджали щовікенда, привозили солодощі. Після того літа в табір Марія більше не їздила.
У її спогадах дитинство було схоже на спекотне, майже біле сонце, на крики дітей у річці, на райдужні бризки води. Вона пам’ятала запах тини й колючої трави біля берега, яка сохла під палючим сонцем. А ще — м’яку, наче шовк, теплу пилюку на дорозі.
Їй часто снилося, що вона біжить босими, засмаглими ногами, поринаючи в пил по щиколотку. Назустріч йдуть мама з татом… На цьому місці Марія завжди прокидалася з тяжким серцем.
Коли вона навчалася у восьмому класі, від інфаркту помер батько. Мати не змогла змиритися з його смертю, ніби згасла одразу. Часто їздила на цвинтар, поверталася звідти мовчазна й сумна.
Потім мати захворіла. Ледве пересувалася по хаті, шаркаючи ногами, згорблена, наче всі сили раптом покинули її. Перестала фарбувати і зачісувати волосся. Марія часто приходила зі школи й заставала її у ліжку.
— Мамо, ти що, не вставала? Їла щось? — тривожно питала вона.
— Не хочу. Сил немає, — відповідала мати сухими, безкровними губами.
Марія сама готувала, ходила до магазину, прибирала, намагалася годувати матір, хоч трохи. Потім та перестала вставати навіть до туалета. Ні сльози, ні прохання не допомагали. Сусідка заходила, доглядала за нею, поки Марія була в школі. Вона ж і подзвонила, коли мати померла.
Марія не пам’ятала, як здавала іспити й чи здавала взагалі. Мати пішла з життя напередодні останнього дзвінка, дивлячись на портрет чоловіка на стіні. Сусідка допомогла з похоронами.
Марія вступила на заочне відділення й влаштувалася на роботу в інститут. Вона була круглою, трохи повною і вважала себе некрасивою. Не раз сідала на дієти, але витримувала лише пару днів, потім накидалася на їжу з подвійною силою. До кінця навчання вона змирилася — схуднути, як моделі з глянсових журналів, їй не судилося.
Через свою статуру вона не подобалася хлопцям, хоча ніхто її не називав товстою. «Поїду на море, буду їсти лише фрукти й схудну», — мріяла вона.
Директор фірми, де вона працювала, не дав їй відпустку влітку.
— Сама подумай, Марічко, — ти одна, дітей немає. Кого мені відпустити — тебе чи, скажімо, Наталю Миколаївну, у якої двоє діток? Ось і вирішуй. Пиши заяву на вересень. Бархатний сезон буде.
Марія погодилася. Куди дінешся? Вона вибирала собі готель в інтернеті, вирішила летіти літаком — дорожче, зате швидше. Тільки б з погодою пощастило. Купила купальник і легку сукню, а на півдні обов’язково візьме капелюха з полями — як у кіно. Вона від усієї душі мріяла про море, і навіть снилося їй, що біжить не по пільовій дорозі, а по березі моря.
Одного разу вона зранку їхала у автобусі додому після ночної зміни, дивилася у вікно і рахувала, скільки тижнів залишилося до відпустки. Поруч сів чоловік.
— Дівчино, підкажіть, до Винників ще далеко?
Марія повернула голову й глянула на приємного сусіда.
— Не дуже. Я скажу, коли виходити. Ви до Винників?
— Ні, до друга. Він сказав, що живе біля торгового центру, — відповів чоловік, уважно дивлячись на неї.
— Біля якого саме?
— Зараз знайду. — Він дістав із кишені зім’ятий папірець. — Вулиця Зелена, сорок другий будинок.
— А я в тридцять восьмому живу, — чомусь зраділа Марія.
— То вийдемо разом, і ви мені покажете. Я в вашому місті вперше.
Вона кивнула і відвернулася до вікна.
— Друг одружився, донечка народилася. Після армії бачилися рідко. Хвилююся, — ніби до себе говорив чоловік.
— Якщо дав адресу — значить, чекає, — підтримала розмову Марія.
— Адресу дав, а номер телефону я загубив. Не попередив, що їду. Раптом він кудись поїхав? — зітхнув він.
Так вони й їхали, перекидаючись словами, поки не вийшли на потрібній зупинці. Перейшли дорогу, і Марія показала свій будинок.
— Я тут живу, а вам — трохи далі, через дім.
— Може, скажете свій номер телефону? Так, на всяк випадок… — Чоловік ніяково посміхнувся.
Марія продиктувала номер. Це ж ні до чого не зобов’язує. ВІ, коли Арсеній підібрав з піску мушлю й підніс до вуха, Марія розсміялася — адже тепер її мрія про море нарешті збулася.
