Мене звати Олеся, і в мене є історія, що не дає мені спокою багато років. Може, виливши душу, я полегшаю.
Моя родина ніколи не була взірцем гармонії. Ми жили у Вінниці, і з дитинства я пам’ятаю, як між дорослими йшли образи, плітки, п’янки, приниження. У мами є сестра — Наталя. В неї син, мій двоюрідний брат Ігор, одружився з дівчиною, яку важко назвати вірною. Зради були частими, свари — галасливими, розлучення — короткими, бо знову сходилися, ніби не могли жити одне без одного. Народили двоє дітей, але щастя це не принесло. А тітка Наталя — важкий алкоголік, давно не тримається на роботі. Запої, звільнення — вся родина вже опустила руки.
Одного разу у невістки Ігора знайшли серйозні проблеми з нирками. Якось ми з мамою приїхали до бабусі — Ганни Степанівни. Вона розповіла нам про хворобу тієї жінки. Мама різко відреагувала: «Треба думати головою, а не тим, що нижче пояса». Ми обидві лише знизали плечима й хвилинку потому забули б про це. Але бабуся, людина прямих поглядів, слово в слово передала все тій хворій. І почалося…
Скандал грюкнув на всю вулицю. Тітка, п’яна навіть не своїми очима, накинулася на матір, захищаючи свою невістку так, ніби та була їй рідною. Ми навіть не сперечалися, просто пішли. А найболючіше сталося пізніше — бабуся стала на бік Наталі та її родини. Нас з мамою вона перестала кликати, перестала дзвонити. Ми немов перестали існувати. Якщо мама ще намагалася якось підтримувати зв’язок, то я — ні. Тоді я собі сказала: не хочу мати нічого спільного ні з цією пияцтвом, ні з тими, хто так легко викреслив нас із свого життя.
Минуло вісім років. Бабусі скоро вісімдесят. Недавно вона подзвонила мамі і, плачучи, благала пробачити. Мама, звісно, пробачила — це ж її мати. Вона завжди була м’якосердою. А я… я не можу.
У мене зараз росте маленька донька. Моє щастя, моя зіронька. Мама розповіла про неї бабусі, і та тремтячим голосом почала просити хоч фотографію. Казала, що мріє побачити правнучку, що щоночі молиться, аби Бог дав їй хоча б на мить поглянути на дитину. Але я зарекла. Категорично.
Не тому, що мстю. А тому, що в моєму серці досі живе образ. Тому що мені досі боляче згадувати, як нас зрадили, як мама плакала, не розуміючи, чим заслужила таке. Тому що бабуся тоді показала: родина — це не завжди любов, іноді це вибір. І вона обрала не нас.
Я не знаю, чи права. Мама каже: «Не тримай зла, Олесю, вона ж стара, змучена, хоче лише спокою». Але всередині все протестує. Я не знаю, чи буде ще шанс, може, завтра буде пізно, але я не готова.
Скажіть… а ви б пробачили?
