Мене звати Марія, і в мене є історія, що тримає мене в полоні вже багато років. Можливо, якщо я розповім її, стане легше.
Моя родина ніколи не була взірцем гармонії. Ми жили у Вінниці, і з дитинства я пам’ятаю, як дорослі носили за собою гіркі образи, плітки, п’янство, приниження. У мами є сестра — Тетяна. У неї син, мій двоюрідний брат Дмитро, який одружився з дівчиною, що не відзначалася вірністю, м’яко кажучи. Зради були частими, сварки — голосними, розлучення — короткими, бо знову зходились, ніби у залежності. Народили двоє дітей, але любові там не додалося. А тітка Тетяна — важкий алкоголік, давно не може втриматися на роботі. Постійні запої, звільнення — вся родина вже давно відвернулася.
Одного разу у невістки Дмитра знайшли серйозні проблеми з нирками. Ми з мамою якось заїхали до бабусі — Ганни Іванівни, і вона розповіла нам про хворобу тієї жінки. Мама різко відреагувала: «Треба думати головою, а не тим, що нижче пояса». Ми обидві просто знизали плечима і забули б про це. Але бабуся — людина пряма, взяла й передала слово в слово все хворій. І почалося…
Скандал був на всю вулицю. Тітка, п’яна в стельку, накинулася на маму, захищаючи свою невістку так, немов та була їй рідною донькою. Ми навіть не стали вв’язуватися в перепалку, просто пішли. Але найболючіше було пізніше — бабуся встала на бік Тетяни та її родини. Нас з мамою вона перестала запрошувати, перестала дзвонити. Ми ніби зникли з її життя. І якщо мама ще намагалася підтримувати зв’язок, то я — ні. Тодні я вирішила: не хочу мати нічого спільного ні з цією пияючою родиною, ні з тими, хто так легко викидає тебе зі свого серця.
Минуло вісім років. Бабусі скоро вісімдесят. Нещодавно вона подзвонила мамі й, плачучи, благала про прощення. Мама, звичайно, пробачила — це ж її мати. Вона завжди була доброю, її серце ніколи не вміщало зла. Але я… я не можу.
У мене зараз росте маленька донька. Моя радість, мій світ. Мама розповіла про неї бабусі, і та, тремтячим голосом, почала просити хоч фотографію. Казала, що мріє побачити свою правнучку, що кожну ніч молиться, аби Бог дав їй шанс подивитися на малу хоч одним оком. Але я не дозволила. Категорично.
Не тому що мстиво, ні. А тому що в моєму серці досі живе образа. Тому що мені досі боляче згадувати, як нас зрадили, як мама плакала, не розуміючи, за що заслужила таке. Тому що бабуся тоді показала: родина — це не завжди любов, іноді це вибір. І вона обрала не нас.
Я не знаю, чи я права. Мама каже: «Не тримай зла, Марічко, вона ж стара вже, змучена, хоче просто піти з миром». Але всередині все протестує. Я не знаю, чи буде ще шанс, можливо, завтра буде пізно, але я не готова.
А ви б пробачили?
**Життя вчить: пробачати важче, ніж ненавидіти — але саме це й робить нас сильнішими.**
