— Я не хочу до тата… Тітка Оля сказала, що тато мене більше не любить, — Юрко обхопив коліна й зарився в них обличчям, сидячи на ліжку.
Марія застигла. Усе здавалось таким звичним: зім’ята піжама з літачками, рюкзак іграшок у кутку, куртка на стільці. Такий затишок, така домашність. Але син не бігав, як накручений, а згорбився, немов хотів зникнути.
Сьогодні він мав їхати до батька, але раптом просив залишитись вдома. Останнім часом ці поїздки йому вже не подобались. Марія намагалася його вмовити, але раптом Юрко випалив: Оля, нова пасія Андрія, його ображає.
— Юрку… — жінка обережно сіла поруч. — Розкажи мені, будь ласка, що сталося?
Він мовчав. Потім підняв очі та глянув на неї знизу. В його погляді було стільки втоми й смутку, наче він не семирічна дитина, а дорослий, якого ніхто не слухає.
— Я просто грав… Вона розізлилась, бо іграшка була голосною. Той робот. Пам’ятаєш? Вона забрала його й сказала, що в них скоро буде інша дитина, і тато про мене забуде. Що я… зайвий. А якщо я комусь розповім… — він шумно видихнув, — то всі подумають, що я брешу. Бо тітка Оля скаже, що це неправда. А вона доросла. Їй повірять.
Він говорив повільно, зриваючись на всхлипи. У душі Марії закипіли злість, страх і провина за те, що вона допустила таке. Серце стискав важкий ком, від якого перехоплювало дихання.
Юрко відвернувся, почав ковбати нігтем простирадло. Марія торкнулась його руки.
— Я тобі вірю. Знаєш чому? Бо ти ніколи не бреш. Ну, хіба що коли знаходиш схованки з цукерками.
Він хитнув головою, але не посміхнувся.
— Тато обрав її замість мене…
— Тато просто ще не знає всієї правди, — сказала Марія, намагаючись звучати впевнено. — Але він зрозуміє. Обов’язково.
Коли Марія вклала сина спати, вирішила випити чаю. У тиші їй раптом згадалось, як вона познайомилась з Олею. Якщо це можна назвати знайомством.
Рік тому їй написав незнайомець: «Доброго дня! Не буду представлятись, просто знайте — я доброзичливець. Якщо вам цікаво, де ваш чоловік проводить вечори, заходьте у понеділок о 19:00 до кав’ярні на Шевченка, 12».
Тоді Марія гадала, хто сховався за анонімом. Тепер вона знала: це була Оля. Доброзичливиця з підступом.
Того вечора вона побачила все. Андрій, що сидів навпроти Олі. Їхні руки на столі. Переплетені пальці. Поцілунок у щоку. Потім він нісенітниці бурчав про ділову зустріч, про подругу, вкінці — про «нічого серйозного».
Але Марія не змогла пробачити зраду.
Вони розійшлись. Але Юрко залишився. Як і Оля, яка незабаром стала дружиною Андрія.
Вона грала роль досконалої жінки: лагідна, чемна, вміла знаходити спільну мову з дітьми. Вона навіть дарувала Юркові іграшки — пазли, динозаврів, одного разу — велику плюшеву черепаху.
Але ці подарунки були не для хлопчика. Вони були для Андрія. Оля не домагалась дитячої любові — вона виборювала увагу чоловіка. Її ніжність була інструментом, усмішка — принадою. А тепер, коли терпінню прийшов кінець, а на горизонті з’явилась можливість мати власну дитину, Оля змінила тон.
Вона помилилась в одному: Марія могла поступитись чоловіком. Але не почуттями свого сина.
На холодильнику висів список справ на завтра, але Марії було байдуже. У неї лишалась ще одна справа сПіднімаючи телефон, вона знала, що цього разу не відступить.
