Свекруха вилила мій борщ зі словами: «Я покажу, як треба готувати», але потім це я навчила її жити за розкладом у будинку для літніх, який оплатила власними грошима.
Кришка від каструлі тихо брязкнула об стіл. Я вимкнула плиту й втомлено посміхнулася своєму відбиттю у віконному склі.
Гарячий, наваристий борщ. Андрій повернеться з роботи — і ми всі разом сядемо вечеряти.
У кухню, навіть не постукавши, увійшла свекруха, Галина Миколаївна. Вона ходила моєю невеликою квартирою, ніби тут господиня, а її погляд ковзнув по мені з тим самим ледве помітним зневажливим виразом.
— Що це у тебе?
— Борщ. Тільки що зварила.
Вона без запитання взяла ложку, зачерпнула, спробувала. Її обличчя перекривилося, наче вона ковтнула оцет. Я завмерла, знаючи, що буде далі.
— Це… — вона шукала слова, дивлячись на мене з огидою. — Це неможливо їсти. Проста вода. Ніякого смаку.
Мить. І вона розвертається, виливаючи весь борщ у раковину.
М’ясо, буряк, картопля — усе, на що я витратила останню годину після роботи, зникло в каналізації.
Я дивилася на порожню каструлю. Потім — на неї.
— Не засмучуйся, — вона похлопала мене по плечу, і від цього стало ще гірше. — Я тебе навчу готувати. Для мого сина.
У цю мить на кухню зайшов Андрій, почувши галас. Він побачив порожню каструлю, бризки біля раковини і напружене обличчя матері.
— Мамо, що сталося? Олю, ти чого?
— Нічого, сину, — Галина Миколаївна швидко перехопила ініціативу. — Оленька трохи перетомилася, хотіла нас напоїти чимось несмачним. Але я вже беру ситуацію під контроль. Зараз приготую справжню вечерю.
Андрій глянув на мене. У його очах не було підтримки. Лише втомлене, звичне прохання — «будь ласка, тільки не сварся».
Він виріс під цим тиском, для нього скандал був страшнішим за приниження. І я промовчала. Мовчки взяла ганчірку і почала витирати раковину.
Моя слабкість полягала в цьому — у бажанні зберегти мир заради чоловіка, який панічно боявся конфліктів із матір’ю.
— Ось, дивись, — командуючим тоном говорила свекруха, розглядаючи холодильник. — Треба брати інше м’ясо. І засмажку робити не так.
Вона говорила, але я не чула слів.
Я відчувала, як її голос, її присутність витісняє мене з моєї ж кухні, з мого власного життя. Вона не просто вилила борщ. Вона показала мені моє місце.
П’ятирічний Ярик, наш син, залетів на кухню і притулився до мене.
— Мамо, я голодний.
— Зараз бабуся приготує, — відповіла за мене Галина Миколаївна, навіть не озираючись. — Бабуся зробить смачно. Не те що деякі.
Я присіла до сина і обійняла його. Його маленькі ручки обхопили мене за шию — і лише це втримало мене від крику.
Я дивилася на спину свекрухи, яка вже сприт
