Вона не прийшла… Бо більше не зможе
Він повернувся з відрядження трохи раніше, ніж зазвичай — о шостій тридцять вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного її звичного: «Ти вже тут? Зараз нагодую». Він обійшов усі кімнати. Зазирнув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — усе свіже, домашнє. Але самої господині не було.
— Де вона бродить? — злісно подумав він і набрав номер. Дзвінки йшли, але слухавку ніхто не брав.
— Гаразд, повечеряю. А потім розберусь. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Минула година. Сьома тридцять. Позвонив знову. Без відповіді. У голові почали крутитись підозри.
— Коханок, чи що, з’явився? Оце ж, стерво… Я на півночі горбачуся, гроші додому ношу, а вона тут розкошує на машині, яку я сам купив. Навчав керувати, дурна! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатись. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за будь-яку подряпину на кузові, як наказував, у якому магазині купувати продукти, коли стригтися, який колір волосся носити. І жодного разу не дозволив працювати — сам наполіг, щоб займалася лише домом і дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Приб’ю, щоб не звикала, нехай вдома сидить, як належить.
Ліфт загув. Він кинувся до дверей, глянув у вічко — не вона. На вішалці раптом помітив ключі від авто. Значить, вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
— Невже наважилась? Втекла?
Він метушився по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. А дзвінки вона й далі ігнорувала.
— От мразота. Дев’ята тридцять, а її все нема.
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вникаючи в сюжет, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини як не було, так і не було. Серце стиснулося. Розлючений, він знову подзвонив. На тому кінці — жіночий голос.
— Алло, добрий вечір. Я медсестра з приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?
Він заревів:
— Яка ще хірургія?! Ти з глузду з’їхала?!
Зв’язок перервався. Він знову набрав номер. Тепер слухавку взяв чоловік.
— Перестаньте, будь ласка, ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у хірургічне відділення?
— Навіщо? Що відбувається?
— Вам треба підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.
Він онімів.
— Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи не було! Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили на тому кінці.
І все. Світ рухнув.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки — закрутилася голова, і вона сіла на лавочку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік приїде — а в нього будуть і їжа, і випрасувані сорочки. Що вона все підготує. І, звичайно, впорається — адже операція проста, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Він лишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, як сильно потребував її, доки не стало пізно.
А на столі лишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіком — може, вистачить відряджень?»
Але вже не поговорить…
