Вона не прийшла… Бо більше не зможе
Він повернувся з відрядження трохи раніше, ніж зазвичай — о шостій годині вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Ні запаху їжі. Ні її звичного: «Ти вже тут? Зараз погодую». Він обійшов усі кімнати. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею — все свіже, домашнє. Але самої господині не було.
— Де вона бродить? — злісно подумав він і набрав номер. Чути було лише гудки, але ніхто не піднімав слухавку.
— Гаразд, поїм, а потім розберуся. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Пройшла година. Сьома тридцять. Зателефонував знову. Без відповіді. У голові почали крутитись підозри.
— Коханка з’явилась, чи що? Ось же негідниця… Я на заробітках горбачусь, гроші додому ношу, а вона собі розкошує на машині, яку я їй купив. Навчав водіїти, дурень! Дітей возила, продукти носила, а тепер, коли діти виросли, вирішила розважатись. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за будь-яку подряпину на машині, як командував, у якому магазині купувати продукти, коли стригтися, який колір волосся носити. І жодного дня не працювала — сам наполіг, щоб займалася лише домом і дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Приб’ю, щоб знала, де її місце, нехай вдома сидить, як належить.
Ліфт загув. Він кинувся до дверей, глянув у вічок — не вона. Раптом помітив ключі від авто на вішалці. Значить, вона вдома. Або пішки пішла кудись? Ще гірше…
— Невже таки наважилась? Втекла?
Він метушився по квартирі. Перевірив шафу — речі на місці. Але вона так і не брала трубку.
— От стерво. Дев’ята година, а її все немає.
Увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але незабаром, не вникаючи у сюжет, заснув у тривожному сні.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини досі не було. Серце стислося. Розлючений, він знову подзвонив. На тому кінці — жіночий голос.
— Алло, добрий вечір. Я медична сестра з хірургічного відділення. З ким розмовляю?
Він закричав:
— Яка ще хірургія? Ти з глузду з’їхала?!
Зв’язок перервався. Він знову набрав номер. Тепер відповів чоловік.
— Будь ласка, припиніть ображати наших співробітників. Чи можете зараз приїхати до лікарні, у хірургію?
— Навіщо? Що сталося?
— Вам потрібно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилось серце.
Він онімів.
— Що ви несете? У неї серце? Та в неї його ніколи не було! Вона просто не хоче повертатись! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили йому.
І все. Світ розвалився.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомила результати аналізів. Щось насторожило лікарів. Попросили завітати. Після візиту вона вийшла з лікарні, але не дійшла до зупинки — запаморочилась і сіла на лавочку. Переконувала себе, що все буде добре. Що приїде чоловік — а в нього будуть і їжа, і випрасовані сорочки. Що вона все підготує. І, звичайно, впорається — адже операція нескладна, такі часто роблять…
Але не встигла. Не повернулась.
Він лишився у квартирі, де все було зроблено нею — її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, як сильно вона йому була потрібна, доки не стало надто пізно.
А на столі залишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіком — може, вистачить відряджень?»
Але вже не поговорить…
Життя навчає нас цінувати близьких не тоді, коли їх втрачаємо, а коли вони поруч.
