Вона ніколи не була самотньою. Оповідь про просте щастя Пізній зимовий ранок тільки-но починав світати. Двірники гучно шкребли лопатами сніг на подвір’ї старої хрущовки в українському місті. Вхідні двері під’їзду весь час гримали, випускаючи на мороз тих, хто поспішав на роботу. Кіт Філя сидів на підвіконні шостого поверху й уважно спостерігав за життям двору. У минулому житті Філя працював бухгалтером у державній конторі й думав лише про гроші. Але тепер, втілений у пухнастого кота, він усвідомив: в житті є речі важливіші. Тепер Філя знав, що насправді для щастя потрібні лише теплий погляд, щире серце і дах над головою. Все інше — неодмінно прийде. Кіт оглянувся: на старенькому дивані тихо спала бабуся Валя, його рятівниця. Філя поважно зіскочив із підвіконня й ліг поруч із нею, біля самої голови, притулившись м’якою шерстю до її сивого волосся. Він знав: у бабусі Валі щоранку болить голова, й дуже старався допомогти як умів. — Ой ти, Фільчику, справжній лікар, — прокинулась бабуся, відчувши м’яке тіло кота. — Знову біль зняв, от спасибі, як тобі це вдається? Філя змахнув лапкою — для нього це дрібниці, ще й не таке вміє! У цей час із передпокою почувся сердитий гарчок. То Гаврик — собака, який віддав бабусі Валя роки вірної дружби, — виявляв ревнощі. Гаврик завжди при звуках чужих кроків гучно гавкав — показував, що господарка під надійною охороною. Був певен — саме він головний у цьому домі. “Хто він був раніше? Та мабуть, завідувачем ЖЕКу або міліціонером,” — думав Філя, — “шумний надто. Ну то й нічого, хай гавкає — так і спокійніше!” — Ой, мої рідненькі, що б я без вас робила, — зітхаючи, встала стара, — зараз нагодую вас, та й на прогулянку підемо. Як дадуть пенсію — купимо курочку! Слово “курочка” породило справжню ейфорію. Кіт замуркотів, затоптався на дивані й головою вперся в суху долоню старенької. — От лобастий! Слова розуміє, — розчулилась бабуся. Пес сердито гавкнув і ткнувся мокрим носом у її коліна. “Ех, живі душі, тепло у оселі від вас, і на серці не так самотньо,” – подумала з усмішкою бабуся Валя. “А от помру я — що далі буде, хто знає… А я би хотіла бути кішкою, аби потрапити до добрих людей. Собакою, мабуть, не змогла б — лаю я тихо, характер не той. Але кішкою, та ще й чемною — була б чудова! Головне, аби до людей добрих…” — Ех ти, — спохопилась бабуся Валя, — яких думок старість у голову не накидає! Вона й не помітила, як Філя, лукаво посміхнувшись у вуса, кинув переможний погляд на Гаврика — бути кішкою, а не собакою. Тепер він умів ще й читати думки — хороший бонус у котячому житті! Ось так у цій звичайній українській оселі жили, гріли один одного й знали: вони — не самотні.

В небі поволі розвиднювалося зимовий ранок видався пізнім і неповоротким. Двірник Петро скреготав лопатою сніг у дворі, дбайливо вимальовуючи доріжку до підїзду.

Двері гучно ляскали: з багатоповерхівки на Теремках один за одним вирушали на роботу кияни. Кіт Панас, вмостившись на підвіконні шостого поверху, неквапом дивився на цю міську метушню зверху.

Колись, у своєму минулому житті, Панас займався фінансами й усе життя рахував чужі й свої гривні. Справи, прибутки, втрати одне й те ж саме. А тепер він зрозумів: є речі куди важливіші за гроші.

Лише недавно до нього дійшло: немає нічого дорожчого за щире добре слово, по-справжньому теплу душу та затишок свого дому. Все інше додасться.

Панас озирнувся через плече на зношеному радянському дивані ніжно спала бабуся Ганна, його рятівниця.

Кіт зістрибнув із підвіконня й легенько вмостився біля її голови, дбайливо обгорнувши стареньку своїм теплом.

Панас давно помітив: щоранку голову Ганни схоплює гострий біль. І він робив усе, що міг, аби хоч трохи зарадити.

Панасику, ну ти й цілитель, через якусь мить притомно прошепотіла бабуся Ганна, відчувши його мяке тепле тільце. Знову біль забрав, от розумник мій, дякую тобі, як ти це робиш, артист!

Панас спритно махнув лапкою, ніби хотів сказати: Це дрібниця для мене, я й не таке вмію!

Та з коридору пролунав сердитий буркіт. То песик Гаврило, ревнивий до чужої ласки, нагадав про своє існування.

Гаврило відданий сторож і улюбленець Ганни вже багато років. Варто було почути чужий крок, як він піднімав гавкіт, показуючи всім: бабуся Ганна під захистом.

Ким же ти був у минулому житті? Мабуть, начальником у ЖЕКу чи поліціянтом, думав Панас, зиркаючи на Гаврила. Голосно кричить, ну та що поробиш, може й справді з ним спокійніше.

Ох ви ж мої рідненькі, що б я без вас робила, тяжко зітхнула Ганна, піднімаючись із дивана. Зараз нагодую вас, а як потеплішає підемо на прогулянку. А ще, як пенсію цей тиждень дадуть купимо курочки.

Слово курочка підняло в хаті справжній ажіотаж. Кіт енергійно став місити подушку, муркочучи та штовхаючи великою головою суху старечу ручку.

Ой ти, дибалий, пустун! Слова вже знає, радісно всміхнулася Ганна. Пес весело тявкнув, підморгнув він теж усе зрозумів, і ткнувся в неї в коліно.

Ех, які ж у мене душі теплі від ваших сердець стіни й не відчувається самотність, тепло подумала старенька.

От помру і що зі мною буде? Хто знає, кожен казки розказує, а правда десь мовчить. А от якби я після смерті котом родилася до добрих людей потрапити б Псом уже не зможу для гавкоту голосу нема, я тиха. А котом була б лагідна, хороша. Аби тільки добрі люди прийняли

Ех ти, старість-не-радість, Ганна струсила головою, мов проганяючи цю думку. Які чудні фантазії, просто сміх.

Вона й не помітила, як Панас задоволено всміхнувся у вуса і зиркнув на Гаврила так і знай, котом бути куди краще!

Кіт тепер умів читати думки ще той дарунок долі.

Ось так і живуть: разом, у теплі й затишку на шостому поверсі, попри всі біди світу.

Оцініть статтю
ZigZag
Вона ніколи не була самотньою. Оповідь про просте щастя Пізній зимовий ранок тільки-но починав світати. Двірники гучно шкребли лопатами сніг на подвір’ї старої хрущовки в українському місті. Вхідні двері під’їзду весь час гримали, випускаючи на мороз тих, хто поспішав на роботу. Кіт Філя сидів на підвіконні шостого поверху й уважно спостерігав за життям двору. У минулому житті Філя працював бухгалтером у державній конторі й думав лише про гроші. Але тепер, втілений у пухнастого кота, він усвідомив: в житті є речі важливіші. Тепер Філя знав, що насправді для щастя потрібні лише теплий погляд, щире серце і дах над головою. Все інше — неодмінно прийде. Кіт оглянувся: на старенькому дивані тихо спала бабуся Валя, його рятівниця. Філя поважно зіскочив із підвіконня й ліг поруч із нею, біля самої голови, притулившись м’якою шерстю до її сивого волосся. Він знав: у бабусі Валі щоранку болить голова, й дуже старався допомогти як умів. — Ой ти, Фільчику, справжній лікар, — прокинулась бабуся, відчувши м’яке тіло кота. — Знову біль зняв, от спасибі, як тобі це вдається? Філя змахнув лапкою — для нього це дрібниці, ще й не таке вміє! У цей час із передпокою почувся сердитий гарчок. То Гаврик — собака, який віддав бабусі Валя роки вірної дружби, — виявляв ревнощі. Гаврик завжди при звуках чужих кроків гучно гавкав — показував, що господарка під надійною охороною. Був певен — саме він головний у цьому домі. “Хто він був раніше? Та мабуть, завідувачем ЖЕКу або міліціонером,” — думав Філя, — “шумний надто. Ну то й нічого, хай гавкає — так і спокійніше!” — Ой, мої рідненькі, що б я без вас робила, — зітхаючи, встала стара, — зараз нагодую вас, та й на прогулянку підемо. Як дадуть пенсію — купимо курочку! Слово “курочка” породило справжню ейфорію. Кіт замуркотів, затоптався на дивані й головою вперся в суху долоню старенької. — От лобастий! Слова розуміє, — розчулилась бабуся. Пес сердито гавкнув і ткнувся мокрим носом у її коліна. “Ех, живі душі, тепло у оселі від вас, і на серці не так самотньо,” – подумала з усмішкою бабуся Валя. “А от помру я — що далі буде, хто знає… А я би хотіла бути кішкою, аби потрапити до добрих людей. Собакою, мабуть, не змогла б — лаю я тихо, характер не той. Але кішкою, та ще й чемною — була б чудова! Головне, аби до людей добрих…” — Ех ти, — спохопилась бабуся Валя, — яких думок старість у голову не накидає! Вона й не помітила, як Філя, лукаво посміхнувшись у вуса, кинув переможний погляд на Гаврика — бути кішкою, а не собакою. Тепер він умів ще й читати думки — хороший бонус у котячому житті! Ось так у цій звичайній українській оселі жили, гріли один одного й знали: вони — не самотні.