Вона ніколи не була самотньою. Правдива історія Промерзлий зимовий світанок у київському дворі. Двірники ритмічно шкребуть лопатами сніг, а вхідні двері під’їзду без упину відкривають і закривають ті, хто поспішає на роботу. Кіт Мурчик сидить на підвіконні шостого поверху і спостерігає за всім згори. У минулому житті він був банкіром і думав лише про гроші, але тепер Мурчик зрозумів — найцінніше в житті це добрий погляд, тепло рідної душі й дах над головою. Все інше — дрібниці. Мурчик обернувся: на старенькому дивані спала бабуся Оксана, його рятівниця. Кіт скочив з підвіконня і вмостився на подушці біля її голови, притулившись м’якою шерстю — бо знає, що щоранку у бабусі Оксани болить голова, й робить усе, що може. — Мурчику, ти мій лікар, — посміхнулась, прокинувшись, бабуся. — Знов біль зняв, молодчина, дякую тобі, як же ти це вмієш? Мурчик махнув лапкою, мовляв, це для нього дрібниця. Та тут із коридору почувся ревнивий голос песика Джека. Джек — старий і відданий друг бабусі Оксани, завжди сторожко гавкає при звуках чужих кроків і вважає себе господарем дому. “Ким же він був раніше? Мабуть, дільничним чи сторожем”, — подумав Мурчик, — “Головне, що з ним надійніше!” — Ох ви мої хороші, як би я без вас жила, — підвелася бабуся Оксана, — ходімо, нагодую вас і прогуляємося. А як пенсію отримають — курочку візьмемо! Слово “курочка” викликало радість у всіх. Кіт заурчав, почав місити лапами диван і лагідно торкатись головою її змерзлої руки; песик по-дружньому пхнувся носом у коліна. “Ех, живі душі, з ними і вдома затишно, і серце зігрівається, і не так самотньо,” — усміхнулася Оксана. “От помру я, а що буде далі — хто знає. Кожен щось своє говорить… Та я б кішкою хотіла бути, щоб люди добрі мене забрали у дім. Собакою — мабуть, не зможу, а кішкою ще би спробувала, добра ж я.” — От бач що старість робить! — зітхнула бабуся Оксана, не помітивши, як Мурчик хитро глянув на Джека, мовляв, кішкою хоче бути, не собакою. Адже тепер Мурчик умів читати думки — і це чудовий бонус. Ось таке життя — і що б там не було, вони завжди разом.

Вчергове зимове ранкове світло починало пробиватись крізь вікна. Двірник Олексій скреб лопатою свіжий сніг у дворі багатоповерхівки на Оболоні.

Вхідні двері постійно гупали, щойно хтось із сусідів поспішав на роботу.

Кіт Марко, великий сірий мурлик із химерною плямою на спині, сидів на підвіконні шостого поверху й з цікавістю спостерігав за метушнею внизом.

Колись він був бухгалтером і турбувався тільки про гривні, рахунки та доходи. Але тепер, у своєму котячому житті, все це великого значення не мало.

Зараз Марко навчився цінувати зовсім інше: щирий погляд, тепло поруч і дах над головою. Гроші вже не важили нічого вони самі знайдуться, якщо в домі є любов.

Озирнувшись, Марко вловив лагідний запах на старому дивані під килимом спала бабуся Ляля, його рятівниця й подруга.

Марко зістрибнув із підвіконня, щоб притулитися м’яким теплим боком до її голови на краю подушки так він міг хоч трохи вгамувати бабусині ранкові болі.

Він добре знав: бабусю Лялю часто дошкуляв головний біль. Тому робив усе, на що тільки був спроможним у своєму котячому тілі.

Марчику, ти справжній лікуючий доктор, ой дякую тобі, прошепотіла бабуся, відчувши тепло. Вона прокинулась, несміливо погладила його головку шорсткою долонею, знову зняв біль, дивак ти мій. Як це ти вмієш, га?

Марко недбало погладив себе лапкою по вуху, ніби мовив: «Для мене це дрібниця, я ще й не таке можу!»

У передпокої прокотився незадоволений стогін це Рекс, бабусин пес, грівся біля батареї й ревнував.

Рекс був її відданим другом багато років. Він лащився й голосно гавкав на кожного чужого, аби ті знали бабуся під охороною.

Він вважав себе господарем дому.

«Хто він раніше був? Мабуть, якийсь комендант чи пенсіонер-міліціонер», насмішкувато думав Марко, поглядаючи на Рекса. «Голосний він, та й нехай, може, так справді спокійніше!»

А мої ви рідненькі, що б я без вас робила, пробурмотіла бабуся Ляля, ледве підвівшись із дивану, зараз погодуємося разом, а потім підемо прогуляємось.

Ось як пенсію отримають через пару днів купимо курочку, приготуємо всім на радість.

Слово «курочка» викликало небувале пожвавлення.

Кіт замуркотів, жваво місить лапами диван і тулиться великою головою до худенької артритної руки бабусі.

Ах ти ж бешкетник! Який же ти тямущий, усе розумієш, зітхнула бабуся з посмішкою. Рекс гавкнув і притулився вологим носом до її коліна, щоб показати йому теж все до вподоби.

«Ото ж бо й воно: тут дихає живе, тепліше в хаті, і на серці вже не так самотньо», подумала бабуся Ляля, ледве стримуючи посмішку.

«А от піду на той світ що буде, ніхто не знає. Хтось там розказує, хто чого уявляє, а я б хотіла бути кішкою. Тільки щоб добрі люди знайшли, собакою, мабуть, не потягну, не зможу так гавкати щиро, та й характер не той. А ось гарною ніжною кицею чому ні? Головне, до добрих людей потрапити»

Ой, отямилася бабуся, хитаючи головою, що це за думки такі? Колись про таке й не мріяла, а тепер от на старість висловлюю

Вона й не побачила, як кіт Марко хитро посміхнувся вуса та запишався перед псом. Мовляв, бач, ким бути хоче кицею, не собакою!

Адже зараз він навчився читати думки, і це для нього ще один приємний бонус.

Ось так ми й живемо. Життя навчило мене: найбільше щастя не у грошах, не в розкоші, а у простих речах, що дарують затишок і людяність серцю.