Одного ранку Оксана Михайлівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі напроти. М’яке світло падало на її сиве волосся, акуратно зачесане у знайому зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з охололою кавою.
“Оксанко, що ти там завмерла?” — почувся голос чоловіка. Це був Іван Васильович, який увійшов у кімнату. “Сніданок вистигає.”
Вона не обернулась. У відблиску скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три, а все ще дбає про себе. Волосся рідке, але охайне. Штани випрасувані, черевики чищені.
“Слухаю тебе, Ванечку,” — тихо відповіла вона.
Іван Васильович підійшов ближче, став поруч.
“Про що задумалась?”
“Так, дрібниці якісь. Дивний сон снився.”
Оксана Михайлівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцять п’ять, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поруч метушилася мама, поправляла фату, щось шепотіло ласкаво. Прокинулася з мокрими від сліз очима.
“Який сон?” — Іван Васильович взяв її за лікоть, повернув до себе.
“Наше весілля приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Красиве.”
Чоловік нахмурився.
“Як це не таке? Нормальне в нас було весілля.”
“Нормальне,” — погодилася Оксана Михайлівна, але голос звучав втомлено.
Їхнє весілля відбулося в ЗАГСі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Іван Васильович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фотографіях вона посміхалася, але очі були якосі порожні. Ніби не її це обличчя.
“Іди снідати,” — сказав Іван Васильович. “А то спізнишся на роботу.”
Оксана Михайлівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотеки. Тиша і спокій. Чоловік спочатку заперечував — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам утримає. Та вона наполАлеша міцно обійняв її, і Оксана відчула, як нарешті знайшла те, що шукала все життя — справжнє щастя.
