Вона сказала «так»
Валентина Іванівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко падало на її сиві волосся, акуратно зачесане у зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з остиглою кавою.
— Валь, ну що ти там завмерла? — покликав її Михайло Петрович, заходячи в кімнату. — Сніданок холодіє.
Вона не обернулася. У відблиску скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а все ще дбає про себе. Волосся хоча й пореділо, але акуратно зачесане. Штани відпрасувані, черевики вичищені.
— Чую тебе, Мішко, — тихо відповіла вона.
Михайло Петрович підійшов ближче, став поруч.
— Про що задумалась?
— Та так, дрібниця якась. Сон приснився дивний.
Валентина Іванівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поряд метушилася матір, поправляла фату, щось ласкаве примовляла. Прокинулася з мокрими очима.
— Який сон? — Михайло Петрович узяв її за лікоть, повернув до себе.
— Весілля наше приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Гарне.
Чоловік нахмурився.
— Що означає «не таке»? Нормальне в нас було весілля.
— Нормальне, — погодилася Валентина Іванівна, але голос звучав втомлено.
Їхнє весілля пройшло у ЗАГСі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Михайло Петрович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фото вона посміхалася, але очі були якісь порожні. Ніби це зовсім не її обличчя.
— Іди снідати, — сказав Михайло Петрович. — А то запізнишся на роботу.
Валентина Іванівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотеки. Тиша і спокій. Михайло Петрович спочатку заперечував — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Але вона наполала. Хотілося бути серед людей, серед книжок. Вдома ставало душно.
Сніданок пройшов мовчки. Михайло Петрович читав газету, іноді коментував новини. Валентина Іванівна їла вівсянку, думала про своє. За вікном шумів дощ.
— Ввечері до Олега зайдемо, — сказав чоловік, не підводячи очі від газети. — Він телефонував, запрошував на вечерю.
— Добре.
— Оля, мабуть, щось особливе приготувала. Знаєш же, як у неї вдається.
Олег — їхній єдиний син. Одружився три роки тому на Олені, дівчині тихій і господарській. Валентина Іванівна невістку любила, але зустрічі з молодими нагадували їй про власну молодість, яка пройшла якось непомітно.
У бібліотеці день плиУ бібліотеці день плинув спокійно, але Валентина Іванівна не могла позбутися думки, що ці зустрічі з Олексієм були єдиними моментами, коли вона нарешті відчувала себе живою.
