Вона пішла, а він спізнився зрозуміти, що кохав лише її.
Ярослав сидів у машині й дивився на вхід у ресторан. Не помічав, як тремтять руки, не чув, як дзвеніть у вухах від напруги. Сьогодні – вечір зустрічі випускників. Двадцять років минуло з того часу, як вони закінчили школу. І двадцять років, як він сам зруйнував те, що могло стати його щастям.
Тоді він підозрював Соломію у зраді. Фотографія з її «новим парубком», як йому здалося, перевернула його душу. Соломія не виправдовувалася. Мовчала. А він кричав, звинувачував, звалив на неї все, що копив усередині. І вона пішла. Тихо. Без істерик. Без пояснень.
За півроку він одружився з Оленою. Не з кохання – зі злості. Щоб довести Соломії, що й без неї він щасливий. Та щастя не вийшло. Шлюб був рівним, як натягнутий шовк. Усе було ніби правильно: дружина, дитина, робота. Та душа мовчала.
І ось сьогодні він побачить її знову. Соломію. Ту саму. Ту, яку справді кохав.
Він увійшов у зал і одразу відчув її. Ні, не побачив – саме відчув. Її енергію, її легкий сміх. Вона була неперевершена: сукня у квіточку, локони на плечах, впевнений погляд. І знову все перевернулося всередині. Як тоді.
— Соломія… — назвав він її, коли вона вийшла на вулицю, поговоривши по телефону.
— Так, Ярославе? — відповідь була рівною, ледь насмішливою.
— Я хочу все знати. Як ти жила… без мене?
— А ти впевнений, що хочеш це знати? — у її голосі була не біль, ні – втома. Глибока, прожита.
— Я не можу без тебе. Без нас…
— Немає жодних «нас», Ярославе. Вже давно.
— А наша дитина?.. — вирвалося раптом.
Соломія зблідла. Заплющила очі. А потім промовила – глухо, твердо:
— Ти про ту дитину, яку я втратила після твоїх звинувачень? Про ту, яку не встигла врятувати, бо плакала занадто багато? Так, я тоді була вагітна. Але ти ж сказав, що це не твоя дитина. Ти повірив фотографії. Не мені. Не серцю. А Олені.
Він похилив голову. Він тоді зруйнував усе.
— Я вижила, Ярославе. Зламана, опалена. Та вижила. Поїхала. Почала наново. Мені допоміг чоловік, який побачив у мені не помилку, не провину, не минуле – а мене саму. І зараз у нас двоє прийомних дітей. Вони мої – з першого дня. І я – щаслива.
— Прости…
— За що? За те, що колись мене знищив? Я пробачила. Себе – довше, ніж тебе. Але тепер я не та, що була. Я не твоя. Ти спізнився зрозуміти, кого втратив.
Соломія розвернулася й пішла. Легка хода. Рівна спина. Впевненість. Те, що він колись не зумів зберегти.
А він залишився стояти в тиші, серед машин, з розбитим серцем і усвідомленням: повернути не можна. Буває надто пізно. І навіть якщо ти все життя носив її в серці – тепер ти для неї ніхто.
