Вона пішла, а він надто пізно зрозумів, що справді кохав лише її.
Михайло сидів у машині й дивився на вхід до ресторану. Не помічав, як тремтять руки, не чув, як дзвенить у вухах від напруги. Сьогодні — вечір зустрічі випускників. Двадцять років минуло з того дня, як вони закінчили школу. І двадцять років, як він сам зруйнував те, що могло стати його справжнім щастям.
Тоді він підозрював Оксану у зраді. Фотографія з її «новим парубком», як йому здалося, перевернула все догори дригом. Оксана не виправдовувалась. Мовчала. А він кричав, звинувачував, виливав на неї все, що копив усередині. І вона пішла. Тихо. Без істерик. Без пояснень.
За півроку він одружився з Галею. Не з кохання — назло. Щоб довести Оксані, що й без неї він щасливий. Тільки щастя не вийшло. Шлюб був рівним, як натягнута струна. Усе було ніби правильно: дружина, дитина, робота. Але душа мовчала.
І ось сьогодні він побачить її знову. Оксану. Ту саму. Ту, яку справді кохав.
Він увійшов у зал і одразу відчув її. Ні, не побачив — саме відчув. Її енергію, її легкий сміх. Вона була неперевершена: сукня у квіточку, кучері на плечах, впевнений погляд. І знову все перевернулося всередині. Як тоді.
— Оксано… — кликнув він її, коли вона вийшла на вулицю після розмови по телефону.
— Так, Михайле? — відповідь була спокійною, ледь глузливою.
— Я хочу все знати. Як ти жила… без мене?
— А ти впевнений, що хочеш це знати? — у її голосі був не біль, ні — втома. Глибока, прожита.
— Я не можу без тебе. Без нас…
— Немає ніяких «нас», Михайле. Вже давно.
— А наша дитина?.. — вирвалося раптом.
Оксана зблідла. Заплющила очі. А потім промовила — глухо, твердо:
— Ти про ту дитину, яку я втратила після твоїх звинувачень? Про ту, яку не встигла врятувати, бо плакала занадто багато? Так, я тоді була вагітна. Але ж ти сказав, що це не твоя дитина. Ти повірив фото. Не мені. Не серцю. А Гафії.
Він похилив голову. Він тоді зруйнував усе.
— Я вижила, Михайле. Зламана, обпалена. Але вижила. Пішла. Почала наново. Мені допоміг чоловік, який побачив у мені не помилку, не провину, не минуле — а мене. І сьогодні у нас двоє прийомних дітей. Вони мої — з самого першого дня. І я — щаслива.
— Пробач…
— За що? За те, що знищив мене колись? Я пробачила. Себе — довше, ніж тебе. Але тепер я не та, що була. Я не твоя. Ти надто пізно зрозумів, кого втратив.
Оксана розвернулася й пішла. Легка хода. Рівна спина. Впевненість. Все те, що він колись не зумів зберегти.
А він залишився стояти в тиші, серед машин, з розбитим серцем і усвідомленням: повернути не можна. Буває надто пізно. І навіть якщо ти все життя носив її в серці — тепер ти для неї ніхто.
