Іноді життя ранить серце, наче гострим ножем. Боляче. Пекуче. І ти не розумієш — за що? Чому? Чим заслужив?
Я прожив з Оксаною десять років. Ми познайомилися ще студентами у Львові, потім разом переїхали до Києва, де й розпочалося наше доросле життя. Народилися дві доньки — Соломія і Мілана. Різниця між ними — всього рік. Я працював в будівельній фірмі, стабільно заробляв, ми не жили в розкоші, але на життя вистачало: пару разів на рік їздили всією сім’єю на відпочинок, знімали простору квартиру, могли дозволити собі няню для дітей і навіть невеликі радощі — на кшталт нових суконь або іграшок.
Оксана сиділа вдома, підробляла віддалено — писала тексти, вела кілька інтернет-магазинів. Я ніколи не уникав допомоги: мив посуд, гуляв з дівчатками, робив разом з ними поробки та допомагав з навчальними іграми.
Я думав, що у нас все добре. Але якось вона просто сказала:
— Я йду.
Я не відразу зрозумів, про що вона. Думав, мова про відпочинок, відрядження, тимчасовий від’їзд. Але потім вона промовила:
— Я знайшла себе. Я хочу іншого. Більшого.
Вона не просто пішла від мене. Вона пішла від доньок. Залишила Мілану і Соломію — п’ятирічну та чотирирічну — зі мною. Без краплі жалю, без сліз. А за тиждень я побачив її акаунт в Instagram: діамантова каблучка, поїздка на яхті по Туреччині, шампанське в люксі готелю, сукні від дизайнерів і підпис — «нове життя починається тут».
Я довго не міг збагнути, як так. Вона обрала це? Блиск, розкіш — і жодного дзвінка дочкам?
Найважче — бачити, як дівчатка день у день запитували:
— Тату, а мама повернеться?
А я не знав, що відповісти. Як пояснити крихіткам, що мама не просто пішла — вона віддала перевагу грошам замість їхніх дитячих рученят?
Минуло два роки. Я справлявся. Було важко — дуже. Іноді вночі опускалися руки, іноді доводилося брати лікарняні, тому що залишався з хворими дівчатками. Але ми вистояли. Соломія пішла в перший клас, Мілана — у підготовчий. Ми стали командою. Я — їхня опора, вони — моя мотивація жити.
І ось якось, у звичайний буденний вечір, я зайшов у найближчий супермаркет за молоком і хлібом. Стою біля каси — і завмираю. Переді мною вона. Оксана.
Немає більше тієї сліпучої жінки з Instagram. Переді мною стоїть змучена жінка в потертому пальті, з тьмяним поглядом і тремтячими руками. У її гаманці — дріб’язок, у кошику — хліб, пачка макаронів та найдешевша ковбаса.
Наші погляди перетнулися. Вона зблідла, неначе побачила привида.
— Це ти… — прошепотіла вона.
Я мовчав. Тому що в той момент не знав, що в мені сильніше: лють, образа чи порожнеча.
— Як дівчатка? — її голос тремтів.
Я стиснув кулаки.
— Прекрасно. Тому що в них є я.
Вона відвела погляд. Її губи затремтіли.
— Я… я хотіла б їх побачити.
— Після двох років? — я відчув, як закипає кров. — Ти хоч раз поцікавилася, як вони? Хоч листівку надіслала?
Вона опустила очі.
— Я зробила помилку…
Я гірко усміхнувся:
— Помилка — це забути парасольку в дощ. А ти — покинула своїх дітей заради розкішного життя. Невже вважала, що яхти і сукні замінять тобі совість?
— Він пішов… — прошепотіла вона. — Коли зрозумів, що я йому більше не потрібна. Я залишилася ні з чим. Без квартири, без грошей. Навіть без прав на дитину, тому що я сама відмовилася від них.
Я поглянув на її руки — на безіменному пальці більше не було каблучки.
— А дівчата? Вони для тебе були просто тимчасовою перешкодою?
— Ні… — вона заплакала. — Я знаю, що не заслуговую на прощення. Але благаю… дозволь мені хоча б їх побачити.
Я глибоко зітхнув. Переді мною стояла не та жінка, що йшла з нашого дому з високо піднятою головою. Це була зламана людина, порожня тінь тієї, що колись клялася любити назавжди.
— Вони тебе не пам’ятають, Оксано. Вже давно перестали питати, коли ти повернешся. Вони навчилися жити без тебе.
— Я не хочу нічого… Тільки побачити. Почути голос…
Я відвернувся. Серце стиснулося від болю. Я не знав, чи зможу коли-небудь пробачити.
Але я знав одне: Соломія і Мілана — моє все. І ніхто не має права ранити їх знову.
— Я подумаю, — сказав я і пішов.
А вона залишилася — посеред супермаркету, серед чужих людей, зі сльозами в очах і порожнечею в душі.
Я не знаю, чим усе це закінчиться. Можливо, одного дня я дозволю їй поговорити з доньками. Але я ніколи не дозволю їм знову відчути себе покинутими.
