Вона пішла, і він усвідомив це занадто пізно вона була його єдиним справжнім коханням.
Богдан сидів у машині, вдивляючись у вхід до ресторану. Його руки тремтіли, але він не помічав цього. У вухах дзвеніло, наче хтось бив у дзвін так сильно він хвилювався. Сьогодні була зустріч випускників. Двадцять років минуло з того дня, як вони залишили школу. Двадцять років, з яких він сам зруйнував те, що могло б стати його щастям.
Тоді він запідозрив, що Олеся зраджує йому. Фотографія з «новим залицяльником», як він подумав, скрутила йому шлунок. Вона не пояснювалася. Мовчала. А він кричав, звинувачував, виливав усе, що накопичилося. І вона пішла. Без слів. Без пояснень.
Через півроку він одружився з Марією. З розпачу. Щоб довести Олесі, що може бути щасливим без неї. Але щастя не прийшло. Шлюб був пустим, напруженим, наче туго натягнута струна. Усе було на своїх місцях: дружина, дитина, робота. Але серце мовчало.
І сьогодні він знову побачить її. Олесю. Єдину. Ту, яку справді кохав.
Він увійшов до зали і відразу відчув її. Ні, спочатку не побачив саме відчув. Її енергію, легкий сміх. Вона була такою ж, як тоді: квітчаста сукня, кучері на плечах, впевнений погляд. І раптом усе перевернулося знову. Так само, як колись.
«Олесю» покликав він, коли вона вийшла відповісти на дзвінок.
«Так, Богдане?» Її голос був спокійним, майже насмішкуватим.
«Я хочу знати все. Як ти жила без мене?»
«Ти впевнений, що хочеш це чути?» У її словах не було болю, лише глибока втома, виснажена роками.
«Я не можу жити без тебе. Без нас»
«Нас вже немає, Богдане. Давно немає.»
«А наша дитина?» вирвалося в нього раптом.
Вона поблідла. Заплющила очі. А потім промовила тихо, але твердо:
«Ти про ту дитину, яку я втратила після твоїх звинувачень? Ту, яку не змогла врятувати, тому що ридала безперервно? Так, я була вагітна. Але ти сказав, що це не твоя. Ти повірив тій фотографії. А не мені. Не своєму серцю. Ти повірив Марії.»
Він похилив голову. Того дня він знищив усе.
«Я вижила, Богдане. Розбита, спалена. Але вижила. Пішла. Почала знову. Один чоловік допоміг мені той, хто побачив у мені просто мене. Не мої помилки, не мою провину, не моє минуле. І зараз у нас двоє дітей, яких ми усиновили. Вони мої з першого дня. І я щаслива.»
«Пробач мені»
«Навіщо? За те, що зруйнував мене? Я пробачила. Собі довше. Але тепер я вже не та, кого ти знав. Я більше не твоя. Ти зрозумів занадто пізно, що втратив.»
Вона розвернулася і пішла. Легка хода, пряма спина, повна впевненість. Усе, що він колись не зміг вберегти.
А він лишився стояти, нерухомий, серед тиші машин, з серцем, розбитим на шматки, і з однією істиною: назад не повернутися. Іноді просто надто пізно. Навіть якщо ти носив її в серці все життя для неї ти вже ніхто.
**Життя вчить: довіра це те, що ламається раз і назавжди. А раскаяння приходить тоді, коли вже нічого не виправиш.**
