Вона сказала «так»
Ольга Іванівна стояла біля вікна, споглядаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко лягало на її сиві волосся, акуратно зачесані в зачіску, яку вона носила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з охололою кавою.
— Олю, ну що ти там завмерла? — гукнув їй Михайло Павлович, заходячи у кімнату. — Сніданок холодний.
Вона не обернулася. У відблиску скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а досі доглядає за собою. Волосся хоч і пореділо, але акуратно зачесане. Штани випрасувані, черевики вичищені.
— Чую тебе, Мишко, — тихо відповіла вона.
Михайло Павлович підійшов ближче, став поруч.
— Про що задумалась?
— Та нічого, дурниці якісь. Сон приснився дивний.
Ольга Іванівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поряд метушилася мати, поправляла фату, шепотіла щось ласкаве. Прокинулася з мокрими від сліз очима.
— Який сон? — Михайло Павлович узяв її за лікоть, повернув до себе.
— Наш весілля приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Гарне.
Чоловік нахмурився.
— Що означає «не таке»? Нормальне в нас було весілля.
— Нормальне, — погодилася Ольга Іванівна, але голос звучав втомлено.
Їхнє весілля минуло в ЗАГСі, потім посиділи у кафе ўтрьох — вона, Михайло Павлович і його товариш як свідок. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фотографіях вона усміхалася, але очі були якісь порожні. Ніби не її це обличчя.
— Іди снідати, — сказав Михайло Павлович. — А то запізнишся на роботу.
Ольга Іванівна працювала у бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотеки. Тиша і спокій. Михайло Павлович спершу заперечував — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Але вона наполягла. Хотілося бути серед людей, серед книжок. Удома ставало важко дихати.
Сніданок минув мовчки. Михайло Павлович читав газету, зрідка коментував новини. Ольга Іванівна їла вівсянку, думала про щось своє. За вікном шумів дощ.
— Ввечері до Ярика зайдемо, — сказав чоловік, не підводячи очей від газети. — Він дзвонив, запрошував на вечерю.
— Добре.
— Марічка, мабуть, щось особливе приготувала. Знаєш, як вона старається.
Ярик — їхній єдиний син. Оженився три роки тому на Марійці, дівчині тихій і господарській. Ольга Іванівна невістку любила, але зустрічі з молодими нагадували їй про власну молодість, яка пройшла якось непомітно.
У бібліотеці день минув звично. Відвідувачі приходили й йшли, вона видавала книжки, приймала назад, розставляла по полицях. У обідню перерву сіла у куточку читальної зали, відкрила збірку віршів. Випадково натрапила на рядки: «А щастя було так можливе, так близько…»
— Ольго Іванівно, можна вас на хвилинку? — покликала колега, молода дівчина Соломія.
— Звісно. Що трапилося?
— Та ось, не знаю, як бути. Іванко зробив мені пропозицію, а я сумніваюся.
Соломія сіла поруч, нервозно теребила край хустки. Очі червоні, видно, плакала.
— У чому річ? Не любиш його?
— Люблю! Дуже люблю. Але мама каже, що він мені не пара. Що в нього робота а-як, перспектив ніяких. А у Володимира Шевченка своя справа, він теж за мною доглядає.
Ольга Іванівна подивилася на дівчину. Двадцять два роки, гарна, усе життя попереду. І той самий вибір, що колись стояв перед нею самою.
— А що серце каже?
— Серце… — Соломія схлипнула. — Серце за Івана. Але мама мабуть права. Треба головою думати, а не серцем.
— Соломійко, — Ольга Іванівна взяла дівчину за руку. — А знаєш, що я тобі скажу? Головою думати, звісно, треба. Але якщо зовсім серце не слухати, то потім все життя шкодуватимеш.
— Ви думаєте?
— Думаю. І не тільки думаю — знаю.
Після роботи Ольга Іванівна не поспішала додому. Пройшлася парком, де гуляла в молодості. Тут вони з Михайлом Павловичем познайомилися. Він тоді служив у армії, приїхав у відпустку до батьків. Гарний, статний, у формі. Дівчата всі на нього заглядалися.
А вона була закохана в Олега Коваленка, сусідського хлопця. Олег навчався у інституті, писав вірші, грав на гітарі. Увечері вони сиділи на лавці біля будинку, він читав їй свої вірші. Планували, як одружаться, як житимуть.
Але мати була проти.
— Олечко, ти що, з глузду з’їхала? — говорила вона. — Цей твій Олешко що? Студент, грошей у нього нема, роботи як слід нема. А Михайло Павлович — чоловік серйозний, у армії служить, потім на завод піде. Забезпечить тебе, дітей. Надійна людина.
— Та я ж його не люблю, мамо!
— Полюбиш, — відповіла мати, — звикнеш — злюбиш, бо кохання — це не головне у шлюбі, а головне — повага та розуміння.
