Іноді життя ранить нас настільки, що здається, ніби ніж впивається в саме серце. Болісно, пекуче. І залишається лише запитання — за що це? Чому так? Чим я цього заслужив?
Я прожив з Оксаною десять років. Ми познайомилися ще студентами у Львові, а потім разом переїхали до Києва, де почалося наше доросле життя. Народилися дві донечки — Соломія і Мирослава. Різниця між ними — всього рік. Я працював у будівельній компанії, заробляв стабільно, ми не жили у розкоші, але на життя вистачало: кілька разів на рік їздили всією родиною на відпочинок, орендували простору квартиру, могли дозволити собі турботу про дітей і навіть невеликі радості — на зразок нових суконь чи іграшок.
Оксана сиділа вдома, підробляла дистанційно — писала тексти, вела пару інтернет-магазинів. Я завжди допомагав: мив посуд, гуляв з дівчатками, робив разом з ними вироби і допомагав з навчальними іграми.
Я вважав, що у нас все йде добре. Але одного разу вона просто сказала:
— Я йду.
Я спочатку не зрозумів, про що вона. Думав, йдеться про відпочинок, відрядження, тимчасовий від’їзд. Але потім вона сказала:
— Я знайшла себе. Я хочу іншого. Більше.
Вона не просто пішла від мене. Вона пішла від доньок. Залишила Мирославу і Соломію — п’ятирічну і чотирирічну — зі мною. Без краплі жалю, без сліз. А через тиждень я побачив її аккаунт в Instagram: діамантова каблучка, поїздка на яхті по Туреччині, шампанське в люксі готелю, сукні від дизайнерів і підпис — «нове життя починається тут».
Я довго не міг зрозуміти, як так. Вона обрала це? Блиск, розкіш — і жодного дзвінка дочкам?
Найважче — бачити, як дівчатка день за днем питали:
— Тату, а мама повернеться?
А я не знав, що відповісти. Як пояснити дитині, що мама не просто пішла — вона обрала гроші замість їхніх маленьких рученят?
Минуло два роки. Я справлявся. Було важко — дуже. Інколи вночі опускалися руки, інколи доводилося брати лікарняні, бо сидів із хворими дівчатами. Але ми вистояли. Соломія пішла в перший клас, Мирослава — в підготовчий. Ми стали командою. Я — їхня опора, вони — моя мотивація жити.
І ось одного разу, в звичайний робочий вечір, зайшов я в найближчий супермаркет за молоком і хлібом. Стою на касі — і застигаю. Переді мною вона. Оксана.
Немає більше тієї засліплюючої жінки з Instagram. Переді мною стоїть змучена жінка у потертій куртці, з тьмяним поглядом і тремтячими руками. В її гаманці — дрібниця, в кошику — хліб, пачка макаронів і найдешевша ковбаса.
Наші погляди зустрілися. Вона зблідла, ніби побачила привида.
— Це ти… — прошепотіла вона.
Я мовчав. Бо в той момент не знав, що в мені сильніше: ярість, образа чи порожнеча.
— Як дівчатка? — її голос тремтів.
Я стиснув кулаки.
— Чудово. Бо у них є я.
Вона відвела погляд. Губи її задрижали.
— Я… я хотіла б їх побачити.
— Через два роки? — я відчув, як закипає кров. — Ти хоч раз цікавилася, як вони? Хоч листівку прислала?
Вона опустила очі.
— Я зробила помилку…
Я гірко усміхнувся:
— Помилка — це забути парасольку в дощ. А ти — залишила своїх дітей заради гарного життя. Невже думала, що яхти і сукні замінять тобі совість?
— Він пішов… — прошепотіла вона. — Коли зрозумів, що я йому більше не потрібна. Я залишилася ні з чим. Без квартири, без грошей. Навіть без прав на дитину, бо я сама від них відмовилась.
Я подивився на її руки — на безіменному пальці більше не було каблучки.
— А дівчатка? Вони для тебе були просто тимчасовою перешкодою?
— Ні… — вона заплакала. — Я знаю, що не заслуговую на прощення. Але благаю… дозволь мені хоча б їх побачити.
Я глибоко вдихнув. Переді мною стояла не та жінка, яка йшла з нашого дому з високо піднятою головою. Це була зламана людина, порожня тінь тієї, яка колись клялася любити назавжди.
— Вони тебе не пам’ятають, Олено. Вже давно перестали питати, коли ти повернешся. Вони навчилися жити без тебе.
— Я не хочу нічого… Тільки поглянути. Почути голос…
Я відвернувся. Серце стислося від болю. Я не знав, чи зможу коли-небудь пробачити.
Але я знав одне: Соломія і Мирослава — моє все. І ніхто не має права знову їх ранить.
— Я подумаю, — сказав я і пішов.
А вона залишилася — посеред супермаркету, серед чужих людей, зі сльозами на очах і порожнечею в душі.
Я не знаю, чим усе це закінчиться. Можливо, одного дня я дозволю їй поговорити з дочками. Але я ніколи не дозволю їм знову відчути себе покинутими.
