Українська адаптація:
Вона мріяла танцювати
Музика стихла, зал завмер. Олена чула лише власне дихання. Раптом тишу порушив єдиний оплеск, а за ним — грім аплодисментів, що оглушили її. Глядачі піднялися з місць, у багатьох на очах сльози.
Олена глянула на Антона. Він нахилився й поцілував її. На його губах залишився солоний присмак її сліз. Овації почали стихати, люди виходили із зали. Антон підіпхнув візок із Оленою до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона сміялась крізь сльози.
***
Олена готувала вечерю й поглядала на годинник. Незабаром мав прийти Денис. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі на салат. Знову глянула на стрілки. «Запізнюється. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую зраду на порожньому місці, що накручую себе. Як хочеться йому вірити. Але не можу. Більше не можу.» Руки свербіли схопити телефон і зателефонувати. «Невже знову?»
Олена до болю, аж до білих суглобів, стиснула рукоять ножа. Потім розпружинила пальці — нож із дзвінким ляскітом впав на стіл. Вона знову подивилася на годинник, чиї стрілки повзли, ніби випробовуючи її терпіння. Нарешті вона не витримала й набрала номер чоловіка. «Ну ж бо, відповідь, будь ласка. Скажи, що вже їдеш», — благала вона мовчазні довгі гудки. Але вони, немов насміхаючись, били й били у барабанні перетинки.
Олена відкинула телефон. Він ковзнув по столу й зупинився біля самого краю. «Спокійно. Не збісишся. Він скоро прийде…» — намагалася вгамувати себе.
Денис прийшів о першій ночі. Наплакавшись, Олена заснула, але ледве скрипнув ключ у замку, вона прокинулася й підвела голову. Під дверима — вузька смужка світла. Вона рвонула двері. Денис знімав черевики й від несподіванки здригнувся. Але швидко опановувався, запитав, ніби нічого й не було:
— Налякала. Чого не спиш?
— У вічі тобі хочу подивитися. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…
— Не починай. Ми просто з хлопцями футбол дивилися, пива попили…
— Більше не можу. Не мо-жу, — по складах повторила Олена, обірвавши виправдання. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі. — Вона обхопила руками живіт і пішла до кімнати, трохи зігнувшись, нем сили випростатись у неї вже не було.
Олена скорчилася на ліжку й заплакала.
— Олен, мені теж набридли твої ревнощі. Серйозно. Ані кроку ступити не даєш. Казав же, із хлопцями засиділись… — Денис підійшов до ліжка, але навіть не спробував заспокоїти, погладити ридаючу дружину.
— А подзвонити не міг? Що, телефон, як завжди, розрядився? Набридло. Вигадав би щось новеньке. Пивом від тебе не пахне, — простонала Олена, зірвалася з ліжка й кинулася до передпокою.
Коли Денис зрозумів, що вона хоче зробити, було вже пізно. Олена дістала з кишені його куртки телефон і дивилася на засвічений екран.
— Віддай! — Денис кинувся до неї, але вона відвела руку із телефоном убік.
— Коханий, ти вже додому дістався? Дружина вже влаштувала допит із скандалом чи відклала до ранку? — солодкуватим голосом прочитала Олена повідомлення на екрані. — І хто ж із “хлопців” тебе коханим кличе?
Денис знову спробував вихопити телефон, але Олена сама віддала його. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз у кімнату й почала одягатися.
— Напиши своїй… що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра вранці тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Олен. Вже ніч. Ну гаразд, так. Я не з хлопцями був… — почав Денис і замовк.
Обличчя дружини перекривилося, наче вона дивилася на огидного щура.
— Чого тобі не вистачає? — тихо запитала Олена й знову зігнулася, нем живіт скручував біль. — Я більше так не можу. Не залишуся з тобою ні на секунду.
Вона взяла сумку й вийшла за двері. Денис не спинив, не втримав її. На вулиці Олена викликала таксі, потім подзвонила матері.
— Ви знову посварилися? Я казала, що його клятвам вірити не можна. Треба було відразу йти, не пробачати, — лунав у трубці голос матері.
— Гаразд, мам, поговоримо пізніше. — Олена перервала дзвінок.
Але до матері вона не доїхала. Таксі мчало порожнім сплячим містом, коли з бічної вулички вилетів позашляховик із п’яним водієм. Удар прийшовся з боку Олени…
Денис приходив у лікарню щодня, коли її перевели з реанімації в палату. Він відчував провину. Якби тоді не піддався на умовляння Ірки залишитися, може, сварки б не було, Олена не сіла б у це таксі…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що за місяць-другий Олена встане на ноги. Але ні за півроку, ні за рік вона не піднялася. Надія на одужання зникла. Вона мусила до кінця днів пересуватиАнтон обняв Олену, і в його очах вона побачила те, чого так довго шукала — справжню любов, здатну зцілити навіть найглибші рани.
