Давно-давно в одному українському місті, де вулички вилися, як стрічки на вишиванці, жила молода дівчина на ймення Оксана Петрівна. Вона мріяла танцювати – так, щоб аж серце заходилось від щастя.
Музика раптом урвалася, зал застиг. Оксана чула лише власне дихання. Напругу перервав одинацький оплеск, а за ним – буря овацій, що оглушили її. Люди в залі підводилися з місць, у багатьох на очах сльози.
Оксана зустрілася поглядом з Антоном. Він схилився й поцілував її. На його губах залишився солонуватий присмак її сліз. Оплески почали стихати, публіка розходилася. Антон підхилив візок із Оксаною до виходу.
— Втомилася?
— Ні. Я щаслива! Дякую тобі! — Вона засміялася крізь сльози.
***
Оксана готувала вечерю, поглядаючи на годинник. Скоро мав повернутися Роман. Вона поставила чайник на газ, швидко нарізала овочі для салату. Годинник знову привернув її увагу.
«Затримується. Подзвонити? Ні. Знову скаже, що я вигадую зраду на рівному місці, що себе накручую. Як хочеться йому вірити… Але не можу. Не можу більше».
Вона стиснула ручку ножа аж до білих кісточок. Потім розтулила пальці, і нож з дзвоном упав на стіл. Оксана знову подивилася на стрілки, які повільно повзли, немов випробовуючи її терпіння.
Нарешті вона не витримала і набрала номер чоловіка.
— Ну ж бо, візьми трубку… Скажи, що вже біля дому, — благала вона замовкнути довгі гудки. Але вони, немов кпини, били й били у скроні.
Оксана відкинула телефон. Він ковзнув по столу й зупинився біля краю.
— Спокійно. Не бійся. Він скоро прийде… — переконувала вона саму себе.
Роман повернувся опівночі. Виплакавшись, Оксана заснула, але ледь заскреготав ключ у замку, вона прокинулася й припідняла голову. Під дверима в передпокої – тонка смужка світла. Вона підвелася й різко відчинила двері. Роман знімав черевики й від несподіванки здригнувся. Але швидко опам’ятався.
— Налякала. Чого не спиш?
— Хочу тобі в очі подивитися. Ти ж обіцяв із нею не бачитися…
— Не починай. Ми з хлопцями футбол дивилися, пива випили…
— Більше не можу. Не мо-жу, — наголосила Оксана, перебивши його. — Не можу чекати й прислухатися до кроків за дверима. Годі.
Вона обхопила руками живіт і пішла в кімнату, трохи зігнувшись, ніби в неї не було сил випрямитися.
— Оксанко, мені теж набридла твоя ревнощі. Серйозно. Кроку не даєш зробити. Казав же, із хлопцями забарився… — Роман підійшов до ліжка, але навіть не спробував розрадити дружину.
— А подзвонити не міг? Ну звісно, телефон, як завжди, «розрядився»? Набридло. Вигадав би хоч щось новеньке. Від тебе пивом не пахне, — простонала Оксана, схопила сумку й вибігла в коридор.
Коли Роман усвідомив, що вона хоче зробити, було пізно. Оксана дістала з його кишені телефон і побачила на екрані повідомлення:
— «Коханий, ти вже вдома? Твоя дружина вже влаштувала скандал чи відклала до ранку?» — підсолодженим тоном прочитала вона. — І хто ж із твоїх «хлопців» так тебе кличе?
Роман намагався вихопити телефон, але Оксана сама віддала його. Відштовхнула чоловіка, пройшла повз нього в кімнату й почала одягатися.
— Напиши своїй…, що ти вільний. Я йду до мами. Щоб завтра тебе й твоїх речей тут не було.
— Годі, Оксанко. Вже ніч. Ну добре, я не з хлопцями був… — почав Роман і змовк.
Обличчя дружини перекривилося, ніби вона дивилася на огидну пацючину.
— Чого тобі не вистачало? — тихо запитала вона й знову зігнулася, ніби від болю. — Більше не можу. Не залишуся з тобою навіть хвилини.
Вона вийшла за двері. Роман не спинив її. На вулиці Оксана викликала таксі й подзвонила матері.
— Знову посварилися? Я ж казала, що його клятвам вірити не можна. Треба було відразу йти, не пробачати, — лаялася в трубку мама.
— Годі, мамо, поговоримо пізніше, — Оксана перервала розмову.
Але до матері вона не доїхала. Таксі неслося сплячим містом, коли з бічної вулички вилетів позашляховик, керований п’яним водієм. Удар прийшовся з боку, де сиділа Оксана…
Роман щодня приходив до лікарні, коли її перевели з реанімації. Він відчував провину. Не піддайся він тоді на умовляння Марійки залишитися довше, може, й біди не сталося б…
Лікарі казали, що зробили все можливе, що через місяць-другий Оксана зможе ходити. Але ні за півроку, ні за рік вона не підвелася. Надія на одужання зникла. Тепер їй доведеться до кінця днів пересуватися у візку.
Роман лишився з нею. По дому йому допомагала мати Оксани. Але скільки молодий чоловік витримає дАле як тільки надія зовсім погасла в її очах, Антон взяв її за руку і прошепотів: “Танцювати – це не тільки ноги, Оксанко, це – серце”.
