Олена відмовилася від сина заради салону краси. А я — прийняла його як рідного.
Пологи у Соломії почалися несподівано — передчасно, на восьмому місяці. Лікарі швидко ухвалили рішення, і через кілька годин вона тримала в руках тендітне тіло крихітної донечки. Дівчинку одразу ж помістили до кувеза — вона була занадто слабка, щоб дихати сама. В очах Солі стояли сльози, а в серці — тривога, з якою ніяк не можна було впоратися. Вона вірила, сподівалася, шепотіла крізь сльози: «Моя крихітка подолає… Ми обов’язково поїдемо додому разом…»
Дні в лікарні тяглися повільно. Соля майже не спала, кожну годину підходила до скла, за яким лежала її дитина, дивилася, молилася, намагалася вірити. Одного разу, виходячи з палати, вона випадково почула розмову двох медиків. У їхніх голосах не було співчуття — скоріше, втома й гіркота.
— Та, у сьомій палаті… — сказав один із лікарів. — Відмовилася годувати. Каже, фігури боїться зіпсувати.
— Красива, звісно. Тільки що в голові — незрозуміло, — зітхнула медсестра.
Соломія настборожилася. Мова йшла про жінку, яка народила хлопчика кількома днями раніше. Та не лише відмовилася годувати дитину, а й написала офіційну відмову. Мовляв, «не в її планах бути матір’ю, вона хоче жити для себе».
Чоловік, який приходив у лікарню, був тим, хто розбив Солі серце. Він підходив до сина, стояв біля скла, гладив крихітну долоню крізь рукавички. Коли він побачив, як Соля ніжно годує хлопчика, усміхається йому, у його очах загорілося щось більше, ніж подяка — надія.
Мати хлопчика в цей час була зайнята собою. Новий манікюр, зачіска, запис до косметолога та примірка сукні на виписку. У її голові не було місця для плачу голодної дитини чи думок про безсонні ночі. Вона щиро вважала, що робить правильно. «Я ще занадто молода, щоб сидіти з дитиною. У мене все життя попереду», — говорила вона подругам по телефону.
Соля приходила до хлопчика кожного дня. Вона не забувала й про свою донечку, кожної миті мріючи, щоб у маленької вистачило сил жити. Але, на жаль… Через кілька днів лікар повідомив їй жахливу новину: дівчинка померла. Серце Соломії стиснулося. Світ потьмарів. У грудях — порожнеча.
Вона сиділа на ліжку, не маючи сил ні говорити, ні плакати. Лише обіймала себе за плечі, ніби намагаючись зібрати по кусочках своє розбите серце. І раптом у двері палати постукали. Це був він — той самий чоловік. У руках — квіти та кульки. Він підійшов, опустився на коліна й простягнув до неї руки:
— Поїхали додому… разом.
Соля здивувалася. Вона не розуміла. Тоді він обережно поклав їй у руки немовля. Того самого хлопчика, якого вона годувала, до якого прив’язалася, як до рідного. Чоловік ухвалив рішення — він усиновлює сина сам. Але не сам. Із Соломією. Бо лише вона стала для цієї дитини справді близькою людиною. Бо лише вона змогла стати матір’ю.
Того дня вони разом пішли з лікарні. Соля — не одна. Поруч був чоловік, поруч була дитина. У серці — біль від втрати та світло надії.
А та, інша… Мар’яна, колишня дружина чоловіка, стояла біля вікна у вихідній сукні. Побачивши, як його зустрічає не вона, а Соля, як квіти й кульки дістаються іншій жінці, вона поблідла. Спочатку вона нічого не зрозуміла. Потім побігла коридором, зриваючись на крик:
— Що це ще таке?! Де мій чоловік?! Де мій син?!
На ресепшені її зустріла та сама медсестра, яка багато днів спостерігала за її байдужістю та холодом.
— Заспокойтеся, Мар’яно, — сказала вона втомлено. — Усе гаразд. Тепер ви можете спокійно займатися собою та своєю зовнішністю. У вашого сина тепер є справжня мати.
Соля та хлопчик зникли з лікарні. Їх більше ніхто не бачив. Вони переїхали в інше місто. Почали все спочатку. З чистого аркуша. З любов’ю та довірою.
А Мар’яна так і залишилася на порозі, з випискою, з сукнею, з ідеальною зачіскою — і без нікого.
