Це трапилося в січні, у найлютіший мороз, якого не було роками. Сніг сягав колін, повітря було гостре, як лезо, а вітер дув так, що й вдихати було боляче.
Наше село було маленьке, ледве помітне на краю світу, і до того часу майже спустіле. Хто перебрався до міста до дітей, хто на вічність. Залишилися лише ті, кому вже йти було нікуди. Я теж була серед них.
Після смерті чоловіка, коли діти розлетілися, будинок спорожнів не лише зсередини, а й ззовні. Стіни, що колись гули від голосів, замовкли. Я топила грубку, готувала собі скромні страви юшку, кашу, яйця. Крошила хліб на підвіконня пташкам. Час проводила з книжками старими, зачитаними, з загнутими куточками. Телевізор майже не вмикала там шум, а не слова.
У цій тиші я почала чути, як хатина зітхає під вітром, як завиває хуртовина над комином, як скриплять дошки на морозі.
А потім зявився він.
Почула дряпання біля сіней. Подумала може, сойка бавиться, або сусідський кіт. Але звук був інший ледве чутний, ніби хтось дряпав останніми силами. Відчинила двері мороз вдарив у лице, як долонею. Глянула вниз і завмерла.
У снігу лежала маленька, чорна, заболочена істота. Не кіт швидше тінь. Але очі яскраво-жовті, як у сови. Дивилися прямо на мене. Не благаючи, а викликаючи. Наче казали: «Дійшла сюди. Або візьмеш, або проженеш. Далі вже не піду.»
Однієї передньої лапи не було. Стара рана, затягнута грубим рубцем, без крові, лише шрам. Шерсть звисала клоччям, у бурянах і бруді. Кістки випиналися. Лише Господь знає, через що вона пройшла і скільки йшла, допоки не дісталася мого порогу.
Я стояла хвилину, ковтнула повітря і зійшла униз. Вона навіть не ворухнулася. Не втекла, не сичала, не згорнулася клубком. Лише трохи здригнулася, коли я простягнула до неї руку, а потім знову завмерла.
Підняла її і занесла в хату. Легша за пірїну. Подумала: «Не переживе. До ранку не дотягне.» Але поклала біля грубки на килим, підстелила стару подушку, поставила миску з водою і шматочок курки. Вона не торкнулася. Просто лежала. Дихала важко, наче кожен подих давався з трудом.
Я сіла поруч. Спостерігала. І раптом зрозуміла вона така сама, як я. Втомлена, поранена, але ще живе. Ще тримається.
Тиждень я доглядала її, немов немовля. Їла поруч щоб вона не почувалася самотньою. Говорила до неї. Розповідала, як пройшов день, скаржилася на здоровя, згадувала чоловіка, якого досі кликала уві сні. Вона слухала. Справді слухала. Іноді відкривала очі, наче шепотіла: «Я тут. Ти не одна.»
За кілька днів вона вперше відпила води. Потім злизала кашу з мого пальця. Незабаром спробувала підвестися. Піднялась, хитнулась, знову впала. Але не здалася. Наступного дня знову. І вийшло. Встала. Кульгала, йшла невпевнено, але йшла.
Я назвала її Дивом. Бо інакше просто не можна було.
З того дня вона була всюди зі мною. У курнику, у коморі, на ґанку. Спала в ногах у ліжку, а якщо я поверталася, тихо нявкала, немов питала: «Ти тут зі мною?» А коли я плакала, особливо вночі, підходила, притискалася і дивилася мені у вічі.
Вона стала для мене одужанням. Дзеркалом. Сенсом.
Сусідка, тітка Галя, лише хитала головою:
«Любо, ти зовсім зїхала з глузду? Їх по вулицях як зірок на небі. Нащо тобі ця?»
Я лише знизувала плечима. Як пояснити, що ця чорна, покалічена кішка врятувала мене? Що з того дня, як вона зявилася, я знову почала жити, а не існувати?
Навесні грілася на ґанку, ловила метеликів. Навчилась бігати по-своєму на трьох лапах. Спочатку спотикалася, але швидко призвичаїлася. Почала полювати одного разу навіть мишу принесла. Гордо. Показала, а потім пішла спати.
Одного разу зникла на цілий день. Я ледве не збожеволіла від тривоги, шукала по всій окрузі, кликала, заглядала в ліс. Ввечері вона зявилася подряпана, але з переможним виглядом. Може, відвідала минуле, а може, з кимось розрахувалася. Потім три дні спала, майже не прокидаючись.
Пять років вона жила зі мною. Не просто виживала а жила. Звичками, вподобами, характером. Любила гречану кашу з маслом, ненавиділа пилосос, перед грозою ховалась під ковдру або, якщо я була поруч, під пахву.
Швидко старіла. В останній рік майже не виходила у двір. Більше спала, менше їла, рухи стали обережнішими. Я відчувала кінець близько. Але кожного ранку, прокидаючись, перше, що робила перевіряла, чи дихає. І якщо так дякувала.
Навесні вона просто не прокинулася. Лежала, як завжди, на своєму місці біля грубки. Тільки очі не відкрила. Я сіла поруч, поклала руку ще тепла
