Вона мене ревнувала… до кішки
Я ніколи не думав, що опинясь у такій абсурдній, якщо не сказати дурній, ситуації. Ми з мамою дзвонимо один одному щодня — інколи навіть двічі: зранку й увечері. Але ось уже другий день поспіль я не міг до неї додзвонитися: або скидає дзвінок, або просто не бере трубку. Я почав серйозно хвилюватися. Вже збирався їхати до неї додому — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Олег на 8 Березня, але мама з технікою не дуже ладна.
І тут — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапив на прийом до суворого чиновника:
— Так, я тебе слухаю.
— Мам, ти куди зникла? Я вже місця собі не знаходжу, два дні не можу додзвонитися!
— Мені було не коли з тобою розмовляти. Особливо про котів, — відцідила вона.
Я спочатку навіть не зрозумів, у чому річ, але швидко в голові склалася логічна послідовність. Уся справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Муру — нашу чорну красу з ім’ям за паспортом «Аделаїда фон Дельта Інфініті», якщо бути точним. Все почалося з нездужання, потім — метушня по клініках, неадекватні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, крапельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з клінік взагалі ледь не відправила її на той світ.
І лише в третій нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполіг на операції. Було страшно. Я боявся її втратити, але довірився — і не даремно. Ми пройшли через складну реабілітацію: годував її з ложечки, напував із шприца без голки, спав поряд на підлозі, щоб почути, якщо стане гірше. І Мура, на щастя, одужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче й знову притискається до нас, як колись.
Перед усією цією маминою обрамою я дзвонив їй і між іншим розповів, скільки коштувало лікування. Ну, ви розумієте — суми вражаючі. Мама тоді ахнула:
— Це ж кілька моїх пенсій! Ти здурів?!
Розмова закінчилася не сваркою, але й не тепло. Я відчув щось неприємне, але вирішив не приділяти уваги. А мама, мабуть, перетравлювала в собі інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.
Я не витримав і, почувши її звинувачення в «котячій манії», запитав прямо:
— Мам… ти мене ревнуєш до Мури?
— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!
— Але вона ж захворіла, мам! Мені що, її усыпляти було?! Це, до речі, дешевше, ніж операція…
— Я не це мала на увазі, — пробурчала мама, вже не так впевнено.
— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Олегом завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я переведу тобі грошей, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка просто теж член родини. Ми ж її любимо.
Мама пом’якшала. Голос уже не був льодяним, і пролунали слова, яких я чекав:
— Та… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.
— Бо ми її любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я почну сам приїжджати й інспектувати твій холодильник і аптечку!
— Сергійку, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Перепрошую, дурницею була. Просто приїжджай, я так сумувала…
— Вже їду, — посміхнувся я. — І тільки спробуй не спекти своїх пиріжків!
Ввечері ми з дружиною приїхали до мами. Чай, пиріжки, розмови, сміх. Все як звичайно. І я щиро подякував Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, ображлива, але така рідна. А з Мурою тепер усе гаразд. І нехай далі буде лише так…
