Вона мене… за кота ревнувала
Я й подумати не могла, що опинясь в такій абсурдній, якщо не сказати — дурній ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня — інколи навіть двічі: зранку та ввечері. Але ось вже другий день поспіль вона не бере трубку: то скидає дзвінок, то взагалі мовчить. Я почала серйозно хвилюватися. Збиралася вже їхати до неї — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй на 8 Березня подарував Андрій, але мама з технікою не дуже ладнає.
І раптом — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновника:
— Так, я тебе слухаю.
— Мам, куди ти зникла? Я вже місця собі не знаходжу — два дні не можу додзвонитися!
— Мені було не до тебе. Особливо до твоїх розмов про котів, — відрізала вона.
Я спершу навіть не зрозуміла, про що йдеться, але швидко склала пазл у голові. Справа в нашому котику. Вже місяць, як ми рятуємо Муру — нашу чорну красуню, яку за паспортом звуть «Маркіза фон Муркотін». Все почалося зі знесилення, потім — біганина по клініках, неправильні діагнози, купа уколів, ліків, капельниць — і все даремно. Коту ставало гірше, в одній із клінік його взагалі ледве не добили.
Лише у третій лікарні нам трапився справжній лікар — досвідчений, спокійний, уважний. УЗД, аналізи, огляд… Він наполягав на операції. Було страшно. Я боялася її втратити, але довірилася — і не даремно. Ми пройшли складну реабілітацію: годувала з ложки, поила зі шприца, спала поряд, щоб почути, якщо стане гірше. І Мурко, на щастя, одужав. Вже сам їсть, ходить у лоток, муркотить і знову пригортається, як колись.
Перед усією цією маминою обрадою я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви розумієте — суми чималі. Мама тоді аж охнула:
— Це кілька моїх пенсій! Ти з глузду з’їхала?!
Розмова закінчилася не сваркою, але й не тепло. Я відчула щось недобре, та вирішила не надавати значення. А мама, мабуть, переварила інформацію, і в якийсь момент у неї щось «клацнуло».
Я не витримала і, почувши її звинувачення в «котячій манії», запитала прямо:
— Мам… ти що, приревнувала мене до Мури?
— Та ні! Просто якось дивно: на кота витрачаєш більше, ніж на власну матір!
— Але ж він захворів, мамо! Мені що, його усыпити було?! До речі, це дешевше, ніж операція…
— Я не це мала на увазі, — пробурчала мама, вже не так рішуче.
— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Андрієм завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає — скажи: приїду, поговоримо, домовимося. Я перекажу тобі грошей, купимо все потрібне. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кіт… кіт просто теж частина сім’ї. Ми його любимо.
Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:
— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.
— Тому що ми його любимо. І не варто порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і його. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо щось потрібно. А то я сама почну приїжджати та перевіряти твій холодильник і аптечку!
— Оленко, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, дурМи з Андрієм посміхнулися, а Мурко, наче відчуваючи, що все гаразд, замуркотів у ніг у мами.
