Олеся і я одружилися трохи більше десяти років тому. Нам обом вже за тридцять, мій чоловік Михайло працював директором у великій компанії в Києві, а я у салоні краси. Двох дітей ми виховали, я взяла декрет і зовсім кинула роботу. Грошей у нас було достатньо, бо Михайло отримував гарну заробітню плату.
Михайло був справжнім карєрістом: часто був у виїздах і вільний час проводив з мамою. Моя свекруха Галина вміла акторською майстерністю передавати захворювання й гнів, аби привернути до себе увагу сина. На сімейному святі вона сказала мені:
Михайло лише мій, і не важливо, що ти його дружина. Для нього сімя це я! Ти ж теж мати, тож повинна розуміти мене. І що б не сталося, ти завжди повинна допомагати своєму чоловікові!
Ці слова запали в память. Наступного ранку я попросила Михайла пояснити, чому мама так поводиться. Він намагався виправдати її, ніби це просто жарт.
Але хороші речі колись закінчуються. Минулого року його звільнили, і він почав часто пити, щоби згасити сум. Я змушена була повернутись до роботи в салоні.
Я тримала надію, що колись Михайло повернеться до колишнього себе, проте все йшло лише вниз. Підала на розлучення, і він переїхав до моєї мами.
Я відчула полегшення: менше було людей, яких треба годувати. Через місяць Галина зателефонувала:
Ти забула, що я тобі казала? Ти завжди повинна підтримувати свого чоловіка! Моя пенсія не достатня, і я вимагаю, щоб ти щомісяця надсилала гривні на утримання Михайла!
Такої нахабності я не чекала. Я відповіла, що вимагатиму аліментів, бо обовязок батька забезпечувати дітей. Вона відповіла, що саме я привела сина до такого стану.
Я була розчарована її словами і повязала розмову. Проте цікаво, що я все ще люблю колишнього, хоча вже не знаю, як жити далі.
Цей досвід навчив мене, що лише коли ми цінуємо власну гідність і встановлюємо чіткі межі, можемо знайти справжнє щастя.
