Олена Шевченко і її колишній чоловік Михайло Коваленко одружилися трохи більше десяти років тому, коли нам обом було близько тридцяти. Михайло працював директором у великій компанії в Києві, а я займалася перукарським салоном у центрі міста. У нас народилося двоє дітей, я взяла декрет і потім зовсім кинула роботу. Фінансова стабільність була, бо зарплата Михайла була доброю.
Михайло був справжнім карєристом часто був у командировках і вечорами проводив час з мамою, Ганною Степанівною. Ганна Степанівна мала талант до акторської гри: вміла «заправити» хворобу і гнів, аби привернути до себе увагу сина. Одного разу на сімейному зібранні вона сказала мені:
«Михайло це тільки моє діло, і не важливо, що ти його дружина. Для сина сімя це лише я! Ти ж і сама мати, розумій мене. І що б не сталося, ти повинна завжди підтримувати чоловіка!»
Ці слова я запамятала надовго. Наступного ранку я попросила Михайла пояснити ситуацію. Він намагався виправдати поведінку матері, наче це був жарт.
Але всі добрі речі рано чи пізно закінчуються. Минулого року Михайло втратив роботу, занурився в алкоголь, намагаючись згасити біль. Я повернулася до роботи в перукарні, щоб хоча б трохи допомогти.
Не здавала я надії, що колись Михайло зійде з розуму і повернеться до колишнього себе. На жаль, ситуація лише погіршувалася. Я подала на розлучення, і Михайло переїхав жити до своєї матері.
Я відчула полегшення: менше людей, яких треба годувати. Але за місяць після розлучення Ганна Степанівна подзвонила:
«Ти забула, що я тобі казала? Ти повинна завжди допомагати чоловіку! Моєї пенсії недостачає, тому вимагаю, щоб ти щомісяця надсилала гроші на підтримку Михайла!»
Такої нахабності я не чекала! Я відповіла, що вимагатиму алімент, бо саме батько зобовязаний забезпечувати дітей.
Вона відповіла, що саме я привела свого сина в таке становище.
Я відчула гіркоту від її слів і завершила розмову. Проте дивно, що я все ще люблю свого колишнього чоловіка, хоч вже не знаю, як жити далі.
Тепер я розумію, що справжня підтримка це не фінансові перекази, а вміння відпустити і зберегти власну гідність. Життя вчить, що ми відповідаємо лише за себе і за своїх дітей, а чужі вимоги не повинні затьмарювати наше щастя.
