Місто дихало вечірнім життям — сигнали машин, кроки по бруківці, сміх із кафе, де мерехтіли гірлянди. За столиком 6 біля елегантного ресторанчика сидів Данило Коваленко, обертаючи в пальцях келих червоного вина. Перед ним стояла тарілка з лобстеровим ризотто, але аромат шафрану та трюфелів його не торкався. Його думки блукали десь далеко — між корпоративними звітами, порожніми промовами на прийомах та блиском чергової беззмістовної нагороди.
Раптом він почув її голос.
Тихий. Тремтячий. Ледь чутний крізь галас.
«Будь ласка, пане… Я не прошу грошей. Лише хвилинку.»
Він обернувся. І побачив її.
На колінах.
На бруківці, у протертому платті, з волоссям, зібраним у неохайний пучок. У її руках хлопчикові, загорнутий у вицвілу ковдрю.
Данило не знав, що сказати.
Жінка поправила дитину й промовила знову, спокійно, але втомлено:
«Ви виглядали як людина, яка ще вміє слухати.»
Офіціант підбіг: «Пане, викликати охорону?»
Данило похитав головою. «Ні. Дайте їй говорити.»
Той вагався, але відійшов.
Данило вказав на стілець навпроти. «Сідайте, якщо хочете.»
Вона ледь усміхнулася. «Я не хочу заважати. Просто… Я весь день шукала когось, у кого ще є серце.»
Ці слова пройняли глибше, ніж він очікував.
«Чого вам треба?» — прихилився він.
Вона зітхнула. «Мене звати Оксана. Це Максимко. Йому два місяці. Мене звільнили, коли дізналися про вагітність. Потім я втратила квартиру. У притулках немає місць. Три церкви сьогодні — усі зачинені.»
Вона глянула на сина. «Я не прошу грошей. Мені вже достатньо кидали купюри з холодними поглядами.»
Данило не дивився на її одяг чи взуття. Він дивився у вічі. Вони не були відчайдушними. Просто втомленими. І тихо сміливими.
«Чому саме я?»
Оксана подивилася прямо на нього. «Бо ви єдиний сьогодні, хто не сидів у телефоні чи не сміявся над вином. Ви були… нерухомі. Наче якщо знаєте, що таке самотність.»
Данило глянув на свою страву. Вона не помилялася.
Через десять хвилин Оксана сиділа навпроти. Максимко мирно спав у неї на руках. Данило замовив для неї воду і теплу булку з маслом.
Спершу мовчали.
Потім він запитав: «А де батько Максимка?»
Оксана не зморгнула. «Зник. Як тільки дізнався.»
«А ваша родина?»
«Мати померла п’ять років тому. З батьком не спілкуємося з тих пір, як мені виповнилося п’ятнадцять.»
Данило кивнув. «Я розумію.»
«Справді?»
«Я виріс у будинку, де були гроші, але не було тепла. І ти починаєш думати, що успіх купує любов. Але це не так.»
Вони помовчали, переІ коли Оксана торкнулася його руки, усміхнувшись крізь сльози, Данило зрозумів — щастя було поруч увесь цей час.
