Ольга стала прибиральницею, і у кімнаті свого роботодавця натрапила на оправлене у рамку фото своєї матері.
Щойно влаштована на роботу, Ольга вирушила на перше завдання у Києві. Будинок у Печерському районі був розкішним, але щось прикувало її увагу: у кабінеті, на каміні, стояла фотографія її матері. Раптом у дверях зявився чоловік.
«Я зроблю все ідеально», шепотіла Ольга, намагаючись заспокоїти себе. Вона і її подруга Марічка втекли з дому кілька днів тому, мріючи стати зірками сцени.
Але спочатку треба було заробити на оренду. На щастя, Марічку взяли у магазин одягу, а Ольгу у клінінгову компанію.
Це було ідеально: робота не забирала багато часу, а прибирання заспокоювало. Якщо ж у будинку нікого не було, можна було навіть тренувати вокальні навички.
Але прямо перед входом у будинок вона згадала обличчя матері. Надія ніколи не схвалювала її мрій, особливо переїзду до Києва.
Ольга виросла у Львові, не так далеко. Батька вона не знала, і мати ніколи не згадувала про нього. Надія ненавиділа Київ, хоча Ольга не розуміла чому. Вона контролювала кожен крок доньки, і це змусило Ольгу втекти.
Перед відїздом Ольга знала: мати ніколи не погодиться. Можливо, навіть симулюватиме хворобу, щоб утримати її. Але Ольга мусила боротися за свою мрію. Вона залишила записку на маминому туалетному столику й пішла.
Дні минали, а Надія не телефонувала. Може, просто дуже сердилася? Ольга сподівалася, що мати пробачить, коли побачить її на сцені. А поки треба було зосередитися на роботі.
За словами керівниці, тут жив одинокий літній чоловік, тому будинок був у порядку. Ольга взяла ключ під килимком і почала прибирати: кухня, вітальня, а потім спальня.
Біля дверей кабінету вона вагалася, але обмежень не було. Вона обережно протерла пил, не чіпаючи паперів.
Камін, полиці з книгами кабінет був немов із кіно. Коли Ольга підійшла до фотографій на каміні, у неї перехопило подих. Одне фото зображувало її матір, молодшу на двадцять років.
«Чому фото моєї матері тут?» прошепотіла вона.
Кроки за спиною. У кабінет увійшов чоловік. «О, ви нова прибиральниця? Я Борис Коваленко. Ви вже закінчили тут?»
«Майже Але можна запитати? Хто ця жінка?» Ольга вказала на фото.
«Це?» він підійшов ближче. «А, так Надія. Кохана мого життя».
Серце Ольги забилося швидше. «Що з нею сталося?»
«Загинула в автокатастрофі. Тоді вона була вагітна. Я навіть не потрапив на похорон її мати мене ненавиділа. Я намагався жити далі, але не зміг. Досі люблю її».
«Вибачте але ця жінка копія моєї матері. Так схожа, що аж моторошно».
Борис зморщив лоб. «Що ви маєте на увазі?»
«Моя мати, Надія, виглядає так само. Тільки старша. Це точно вона».
«Надія?! Ваша мати Надія? Де ви виросли?»
«У Львові». Ольга зрозуміла: якщо це Надія, то перед нею її батько.
Борис схопився за голову. «Неможливо Дайте номер матері».
Вона продиктувала.
«Почекайте тут». Він набрав номер.
«Алло? Ольго, це ти?» почувся голос Надії.
«Я говорю із Надією Гончар?» запитав Борис.
«Так. Хто це?»
«Надіє, це Борис».
«Борис Який Борис?! Чекайте Борис Коваленко?! Чого вам після стількох років?»
Ольга й Борис переглянулися.
«Що ви маєте на увазі? Я думав, ви загинули!»
«Що?!»
Борис розповів про аварію, смерть коханої та дитини, про те, як теща заборонила йому приходити на похорон. Але Надія нічого не знала.
«Мати сказала, що ти сам мене кинув! Я виховувала доньку сама!»
«Ніколи! Я б не зміг. Двадцять років страждав»
Надія замовкла.
«Не вірю, що мати таке зробила Але тепер не спитаєш вона померла. Ольго, коли повертаєшся додому?»
«Не повернуся, поки не стану зіркою. А тепер у мене є ще одна причина залишитися».
«Добре. Але я незабаром приїду до Києва».
Дзвінок закінчився. Борис і Ольга мовчали.
«Отже ви мій батько?» усміхнулася вона.
Він розсміявся.
Що сказати про цю історію?
Дозвольте дітям йти за мрією. Надія задушила Ольгу опікою, і вона втекла. Проводьте, але не контролюйте.
А ще не кожен родич діє на вашу користь. Мати Надії зруйнувала дві долі, і тепер ніхто не дізнається чому.
