Місто жило вечірнім диханням — гулкими гудками авто, кроками по бруківці, сміхом з ресторанних підвіконь, де мерехтіли гірлянди. За Столиком 6, біля вишуканого львівського закладу, сидів Данило Бойко, мовчки крутячи келих тернового вина.
Перед ним стояла тарілка із сирними варениками з вишневим соусом. Аромат свіжої м’яти і меду був для нього непомітним. Його думки блукали далеко — між звітами компанії, пустими промовами на прийомах та бридким блиском чергової нагороди без сенсу.
А потім він почув її голос.
Тихий. Тонкий. Ледве чутний у шумі міста.
“Будь ласка, добродію… Мені не потрібні ваші гроші. Лише хвилина.”
Він обернувся. І побачив її.
На колінах.
На бруківці, вже холодній від вечора. Її просте плаття було в пилюці, а краєчки розходилися. Волосся зібране у неохайний пучок. На руках вона тримала немовля, загорнуте у вицвілу коричневу ковдру.
Данило не знав, що сказати.
Жінка поправила дитину і промовила знову, спокійно, але втомлено.
“Ви виглядали як людина, яка може вислухати.”
Офіціант підійшов: “Пане, викликати охорону?”
Данило похитав головою. “Ні. Нехай говорить.”
Той вагався, але відійшов.
Данило вказав на стілець напроти. “Сідайте, якщо хочете.”
Вона ледве посміхнулася. “Не хочу заважати. Просто… я цілий день шукала когось, у кого ще є серце.”
Ці слова пронизали глибше, ніж він очікував.
“Чого вам треба?” — нахилився він.
“Мене звати Оксана. Це Маринка. Їй два місяці. Я втратила роботу, коли вже не могла приховувати вагітність. Потім і житло. У притулках немає місць. Сьогодні була в трьох храмах — усі зачинені.”
Вона подивилася на дитину. “Я не прошу грошей. Мені вже стільки разів кидали купюри з холодним поглядом…”
Данило не оглядав її одяг чи взуття. Він дивився у вічі. Вони не були розпачливими. Просто втомленими. І тихо мужніми.
“Чому до мене?”
Оксана подивилася прямо. “Бо ви єдиний сьогодні, хто не сидів на телефоні й не сміявся під вино. Ви були… просто тут. Як людина, яка знає, що таке самотність.”
Данило глянув на свою тарілку. Вона не помилялася.
Через десять хвилин Оксана сиділа напроти. Маринка спала у неї на руках. Данило замовив для неї воду та теплий паляницІ коли знову пролунав сміх з сусіднього столика, вони обоє зрозуміли, що тепер — вже не самотні.