Вона стала на коліна біля його столу з немовлям на руках — слова, які вона вимовила, залишили його безмовним

Місто жило вечірнім диханням — гулкими гудками авто, кроками по бруківці, сміхом з ресторанних підвіконь, де мерехтіли гірлянди. За Столиком 6, біля вишуканого львівського закладу, сидів Данило Бойко, мовчки крутячи келих тернового вина.

Перед ним стояла тарілка із сирними варениками з вишневим соусом. Аромат свіжої м’яти і меду був для нього непомітним. Його думки блукали далеко — між звітами компанії, пустими промовами на прийомах та бридким блиском чергової нагороди без сенсу.

А потім він почув її голос.

Тихий. Тонкий. Ледве чутний у шумі міста.

“Будь ласка, добродію… Мені не потрібні ваші гроші. Лише хвилина.”

Він обернувся. І побачив її.

На колінах.

На бруківці, вже холодній від вечора. Її просте плаття було в пилюці, а краєчки розходилися. Волосся зібране у неохайний пучок. На руках вона тримала немовля, загорнуте у вицвілу коричневу ковдру.

Данило не знав, що сказати.

Жінка поправила дитину і промовила знову, спокійно, але втомлено.

“Ви виглядали як людина, яка може вислухати.”

Офіціант підійшов: “Пане, викликати охорону?”

Данило похитав головою. “Ні. Нехай говорить.”

Той вагався, але відійшов.

Данило вказав на стілець напроти. “Сідайте, якщо хочете.”

Вона ледве посміхнулася. “Не хочу заважати. Просто… я цілий день шукала когось, у кого ще є серце.”

Ці слова пронизали глибше, ніж він очікував.

“Чого вам треба?” — нахилився він.

“Мене звати Оксана. Це Маринка. Їй два місяці. Я втратила роботу, коли вже не могла приховувати вагітність. Потім і житло. У притулках немає місць. Сьогодні була в трьох храмах — усі зачинені.”

Вона подивилася на дитину. “Я не прошу грошей. Мені вже стільки разів кидали купюри з холодним поглядом…”

Данило не оглядав її одяг чи взуття. Він дивився у вічі. Вони не були розпачливими. Просто втомленими. І тихо мужніми.

“Чому до мене?”

Оксана подивилася прямо. “Бо ви єдиний сьогодні, хто не сидів на телефоні й не сміявся під вино. Ви були… просто тут. Як людина, яка знає, що таке самотність.”

Данило глянув на свою тарілку. Вона не помилялася.

Через десять хвилин Оксана сиділа напроти. Маринка спала у неї на руках. Данило замовив для неї воду та теплий паляницІ коли знову пролунав сміх з сусіднього столика, вони обоє зрозуміли, що тепер — вже не самотні.

Оцініть статтю
ZigZag
Вона стала на коліна біля його столу з немовлям на руках — слова, які вона вимовила, залишили його безмовним